Кожного дня долаючи вершини...

Та долучати себе до числа приречених на страждання хочуть не всі. Вони кожного дня шукають в собі сили, аби здолати біль та показати волю до перемог, тим самим змагаючись не тільки за спортивну нагороду, а й за щастя спілкування. Саме ті, хто ніколи не опускає рук, займаються в “Інваспорті” - єдиному спеціалізованому закладі для людей з обмеженими можливостями по організації фізкультурно-оздоровчої, спортивної, методико-відновлювальної, реабілітаційної роботи, що діє на Рівненщині, виховуючи спортсменів-чемпіонів України, Європи, зрештою, і світу. Звання майстрів спорту міжнародного класу Ігоря Косенка, Любові Семенюк, Олександра Фоминова, Олександра Мурашка, Галини Галинської, Володимира Копитюка та інших є гордістю поліського краю. “Але наскільки важким є це визнання - знає лише Бог та я”, - каже чемпіон України з жиму штанги Олександр МУРАШКО (на фото).

Колишній мотогонщик, професійний спідвеїст не міг уявити життя без руху.

- Змиритися з тим, що я неповноцінний, - не хотів, - згадує пан Олександр. - Однак травма, яку я отримав на заробітках у Чехії, поставила хрест на кар’єрі мотоцикліста, проте розпрощатися зі спортом я не зумів. Почав робити вправи з гантелями, щоб не було нудно. Спочатку було непереливки, та я не опускав рук. А в 1997 році директор “Інваспорту” Віктор Кучер подарував ще одну надію - запросив займатися в цьому закладі. Долаючи по вісім кілометрів задля тренування та перебуваючи у спортзалі, я сяю від щастя. Тепер впевнено можу сказати: не комплексую через те, що я на візку, - адже спорт змусив мене по-новому відчути, що я такий, як усі.

Загартований духом та випробуваннями долі Олександр Мурашко допомагає тим, хто зневірився у власних силах, прагнучи показати, що такі люди мають право гідно жити. “Буває, батьки приводять своїх хворих діток в “Інваспорт”, щоб ті подивилися, як відбуваються тренування чемпіонів. Я першим підходжу до них, розповідаю про свої здобутки, щоб крізь історію мого життя вони побачили, що спорт налаштовує на позитив. А якщо у тебе хороший заряд бадьорості, то все сіре обов’язково зміниться на кольорове”.

Безсумнівно, оптимістично налаштованих людей із особливими потребами не так багато, та радує те, що всі вони займаються спортом із натхненням та самовіддачею. Про це кореспондентові розповів директор “Інваспорту” Віктор КУЧЕР:

- До занять фізичною культурою в області залучено понад чотири тисячі людей з особливими потребами. Ми працюємо відповідно до затвердженої регіональної програми для спортсменів із вадами зору, слуху, ДЦП опорно-рухового апарату, розумово-відсталими, із затримкою мови тощо. У штаті “Інваспорту” - дев’ять тренерів та три спеціалісти, які безпосередньо працюють із інвалідами. В дитячо-юнацькій спортивній реабілітаційній школі наразі сім тренерів. Крім того, на території області функціонує дванадцять шкіл-інтернатів. Приємно, що протягом останніх років почали активно створюватися фізкультурно-оздоровчі клуби в райцентрах області. Безперечно, діють вони на громадських засадах, проте мають підтримку з боку райдержадміністрацій, міськвиконкомів.

“Допомагати розвиткові інвалідного спорту сьогодні не модно”, - бідкається Віктор Олександрович. Каже, що багаті люди намагаються не показувати те, що мають, бо це, нібито, невигідно для бізнесу. Розуміють інвалідів хіба-що прихожани церков, котрі надають певну грошову допомогу, та організація “Місія без кордонів”, яка допомагає як майном, одежею, харчуванням, так і матеріально під час змагань.

Переступити й через фінансову скруту можна, якщо є бажання жити, а не просто існувати. Прикро й боляче тоді, коли хтось прагне нажитися на гіркій долі інваліда-спортсмена. “А таке буває! - запевняє пан Кучер. - Мова йде про тих працівників, які думають, що - плата непогана, робота неважка і живуть від десятого числа до десятого - в очікуванні зарплати. Але треба розуміти, що тут таке ставлення неприпустиме, бо працюєш із хворими людьми, котрі добре відчувають душу. Вони знають, коли перед ними фальшивлять. Для того, щоб велася якась робота, єдине, що треба, - знаходити фаната своєї справи. Якщо він дійсно є такою людиною, то праця буде не марною. Тому ми робимо все, аби залишилися ті, котрі отримують від роботи не лише зарплату, а й задоволення. Лише таким чином можна відчути, що ти приносиш комусь користь.

Професіонали займаються не тільки з відомими спортсменами, але й готують підростаюче покоління. Говорити про когось конкретно Віктор Олександрович не наважується, - каже, щоб не зурочити, проте бачить перспективу на хороші результати в таких видах спорту, як плавання для спортсменів з вадами зору (до речі, Ярина Матло готується до чемпіонату Європи, що відбудеться в Польщі), танці на інвалідних візках та інші.

- Кожного року поповнюється кількість охочих займатися спортом. З одного боку, це радує, - адже людина віднайшла в собі сили по-новому глянути на життя, але з іншого - тривожить. Через необачність чимало діток стають інвалідами на все життя. Допомогти їм - наше завдання, - розповідає пан Кучер.

Не дивлячись на перипетії, які супроводжують людей на візках щомиті, вони займаються заради спорту, адже спорт по-справжньому об’єднує їх. “Найкраще пізнаєш оточуючих на змаганнях та тренувальних зборах, - каже Олександр Мурашко. - Тоді знаходиш брата по духу та вірного друга, хоча знаєш, що вже на старті вони будуть тобі конкурентами”.

До речі, минулого тижня розпочалися навчально-тренувальні збори збірної області з плавання (тренер Ольга Палюх). Можливо, саме зараз хтось відчуває щиру підтримку такого, як сам, забуваючи тих, котрі зневажливо проходить повз них кожного дня.