У подарунок від Пацюка - четвірко дітей!

Родина Ткачуків проживає в Гощі. Недалеко від центру знаходиться невеличка, але охайна хатинка. Саме тут Ольга та Іван випестили чотирьох діточок: трійко синів-легінів та донечку. У середульшого синочка невблаганний фатум забрав життя на дванадцятому році - він упав з коня та отримав смертельну травму голови. Але батьки мужньо витримали черговий удар долі, - адже лишилося ще троє, заради яких потрібно було жити і працювати. Перепоною для народження дітей не стало те, що Іван, хворий на ДЦП, взагалі не вміє ходити! Через хворобу він змушений все життя пересуватися на інвалідному візку, і то отримав його він лише у 15 років. Іван каже, що звик до такого життя, шкодує тільки про одне, - що не може запросити дружину на танець...

Іван Ткачук надзвичайно цікавий та веселий співрозмовник. Просто вражає його посмішка, яка за час бесіди не сходила з обличчя. Можливо, саме завдяки символу невгамовного та працьовитого пацючка, який так круто змінив життя чоловіка, у нього така позитивна і життєстверджуюча аура. Адже недаремно рік Пацюка вважають періодом сімейного щастя та любові. І, в той же час, Пацюк не співіснує з тими, хто “лежить на печі”. Як приклад, Іван Ткачук - мужній та трудолюбивий борець з життєвими обставинами, бо саме таких у рік Пацюка супроводжує успіх.

Після одруження у 1984 році Ольга відчула, що носить під серцем дитину... Сьогодні Тарасу вже 22 роки, він навчається на заочному факультеті “водника” і працює в Києві водієм. Через кілька років з’явився на світ Володимир, життя якого так трагічно обірвалося. І саме 1996 року, в рік Пацюка, зачали свою єдину донечку Галинку, яка нині справжня окраса сімейства Ткачуків. А найменшенький, Петрик, зараз вчиться в четвертому класі місцевої школи...

До того ж рік Пацюка став знаменним і в історії знайомства Ольги та Івана. “У ті далекі часи, - згадує з посмішкою чоловік, - ми з друзями часто збиралися в мене вдома і влаштовували так звані “клубні посиденьки”: з піснями, музикою та... варениками. Так-так, вареники були фірмовим атрибутом наших вечірок. Звісно, ми не обминали увагою жодного свята, а тим паче Новий рік. Цієї днини хата була вщент заповнена людьми, які співали, галасували, одним словом - веселились... (“Так веселились, що зламали мені чотири крісла”, - жаліється матір Івана Галина Ткачук). На щастя, друзів у мене було, хоч відбавляй. І головне, що вони ніколи не цуралися мого стану, а навпаки - ставилися, як до рівного їм”.

“Саме того року я проходила практику від Сарненського ПТУ в Гощі. Навчалась тоді за спеціальністю маляр-штукатур. Разом зі своєю групою потрапила на святкування Нового року до “галасливого” будинку Івана, - підключилась до нашої розмови Ольга Ткачук. - Я ніколи не подумала б, що людина з такою важкою долею може бути душею компанії. Мабуть, саме цим він мені і запав у душу. Адже Іван вражав своїм життєрадісним та позитивним поглядом на життя. А яка в нього посмішка!..” (з останньою її фразою я беззаперечно погоджуюсь - авт.) .

Сьогодні Іван Ткачук захоплюється зимовою рибалкою. Озеро, до речі, знаходиться якраз поряд з будинком родини. А ще він з нетерпінням чекає Нового року. І не тільки тому, що він навіює йому такі приємні спогади. Просто у сім’ї є традиція - зустрічати його надворі, коло того ж озера. І цьому аж ніяк не заважає інвалідний візок та морози. Ще б пак! Людину з таким великим серцем не здолає холод! Ця традиція існує в родині Ткачуків не дуже давно, та вони впевнені: щоб впустити в дім нове життя, нове щастя, треба побачити та відчути красу новорічної ночі, вдихнути морозне повітря нового року на повну силу!

“І хто-зна, - із загадковою посмішкою каже Іван, поглядаючи на дітей, - можливо, у цей рік Пацюка ми з дружиною не зупинимося на досягнутому...”