Діда Мороза так і не дочекалася…

Я вірю в друзів, у найкращих друзів. Я вірю в родину, в найближчих людей. І все... Дива - це вигадки. Вигадки тих, кому не під силу боротися з буденністю.

Я вже 20 з лишком років чекаю від Нового року сюрпризів. І де вони? Де???

Нема... Лише пустота і пригнічення...Навіщо тоді себе налаштовувати на якесь надзвичайне свято? Навіщо забивати собі голову наївними дурницями? І скажу наперекір Василю Сухомлинському: “Треба дивитися на світ не очима, а зіницями!” І жити у реальному світі.

Наше повсякденне життя - це не казка, і не мед. Я не песимістка і зовсім не закликаю впадати в депресію чи апатію. Я закликаю бути реалістами, тверезо дивитися на наше буття.

Я думаю, кожен знає, що таке розчарування. Але ми ж самі себе до нього підштовхуємо. Ми чекаємо того, що ніколи не здійсниться, і цим самим запрограмовуємо своє життя на постійну зневіру...Чи, може, такою є людська природа? Пам’ятаєте, навіть у одноіменному культовому фільмі матриця - це програма зі справжніми стражданнями та розчаруваннями для відчуття реальності. Адже в ідеальне життя люди не вірять.

Що за дурниці - ставати циніком, коли тебе, наприклад, залишає кохана людина? Хоча ти сам прекрасно розумієш, що життя триває і ти все одно зустрінеш нову половинку. А от зрада - це вже інше...Особливо, якщо зраджує друг... Та й у цій ситуації треба займати позицію реаліста: люди завжди роблять все тільки на свою користь. Закон природи. Бувають випадки, коли доля друга тебе не турбує, якщо вирішується - твоя! І частіше ми вклоняємося тим, хто досяг всього у житті, ідучи по головах, а того, хто постійно допомагає, починаємо використовувати.

Мене іноді дивує - чому завжди людей тягне до тих, хто їх відштовхує? І вперто добиваємося їхньої уваги. Чи вони цього варті? Будьте реалістами: ніхто вам не допоможе, крім вас самих. Навчіться боротися пліч-о-пліч зі своїм розумом та силою. Тоді ми навчимося поважати один одного. Можливо, зміниться наш менталітет і ми не заглядатимемо весь час у чужу тарілку, бо кожен з нас цінуватиме своє.

Заздрість виникає тоді, коли ми розуміємо, що могли б мати те ж саме, якби хоч трішки вірили у власні сили, а не чекали манни з неба...