Зцілення

Про її нещасливу долю в селі було відомо всім. Батько загинув на фронті, мати померла від тифу, тож у п’ять років залишилася сиротою. Взяла її до себе тітка Груня, батькова сестра. Але ж у неї було своїх п’ятеро дітей, то не дуже раділа тітка племінниці. Жила Уляна без материнської ласки, бо все тепло тітка віддавала своїм дітям. Коли дівчині виповнилось вісімнадцять, тітка, не задумуючись, віддала її заміж за вдівця, старшого на п’ятнадцять років. Уляна змушена була підкоритися. У Пилипа дружина померла, залишивши четверо дітей. Можна уявити життя Уляни: сама ще дитина, а тут на плечі ліг такий тягар. Але терпіла, бо подітись було нікуди.

Пилип ніби й не ображав її, але життя для Уляни було непосильним. Чотири роки прожили разом. На той час уже працювала дояркою в колгоспі, мала свій заробіток. Та таки наважилася залишити Пилипа. Її нічого там не тримало, дітей спільних не було. Уляна знала, що назад до тітки дороги вже не було, пішла в стареньку батьківську хату, яка довгий час стояла пусткою. Навела там лад, та й залишилася. Пилип умовляв її повернутись, та вона навідріз відмовилась. Отак і жила самотньо, поки не пристав до неї хлопець із сусіднього села. Вони кохали одне одного. Іван був напрочуд добрим чоловіком. Коли народився синочок Зінько, вирішили будуватись. Тож Іван поїхав на заробітки. Але замість того, щоб привезти грошей, його самого привезли в домовині. Розповідали, що Іван випав із четвертого поверху будинку, який вони будували. Смерть чоловіка для Уляни була страшним ударом, бо ще й не встигла натішитись ним. Після цього нікого більше не впускала у своє серце. Уляна розуміла, що сину батька вже ніхто не замінить. Тож прирекла себе на самотність, віддала йому всю любов.

Летіли роки, як птахи у вирій. Не помітила, як її Зінько виріс, уже й повістку в армію отримав. А через деякий час почав надсилати матері листи з частини, в якій служив. Раділа Уляна, що син такі гарні листи пише. Чекала повернення Зінька з армії. Думалось - одружиться, підуть онуки, буде бавитися з ними, та й забуде про ті страждання, що довелося їй пережити. Уляна вже й здогадувалась, хто буде в неї за невістку, бо ж знала, з ким її син просиджував літніми ночами над річкою, що була недалеко від їхньої хати. “Нехай, - думала Уляна. - Галя - добра, роботяща дівчина. Ось повернеться Зінько й відразу засватаєм. Чого чекати?” Але мріям матері здійснитись не довелось, бо Зінько приїхав додому з дружиною. Не зраділо материнське серце, бо ж розуміла, що ця нафарбована міська невістка біля неї не буде, забере її сина. Так воно й сталося. Усього місяць пробули син із дружиною біля матері та й поїхали у місто. Невістка навіть не попрощалася з Уляною.

- Не журися, мамо, - казав Зінько. - Там, в місті, я знайду собі роботу, а тут що ми будемо робити?

Знову залишилася Уляна сама. Але Зінько щороку приїжджав до неї у відпустку. Коли підросла внучка Оля, привозив і її. Ті дні для бабусі Уляни були найщасливіші. Невістка не приїхала жодного разу.

Але на п’ятдесятилітній ювілей матері син пообіцяв приїхати з дружиною. Перед приїздом дітей, щоб менше було сину роботи, Уляна попросила колгоспного бригадира виділити підводу, аби привезти сіна з лугу, бо ж тримала ще й корівчину. То ж на другий день вона й подалася по нього з їздовим Петром. Якби ж то знала Уляна, що після того втратить радість свого життя.

Петрова дружина Настя була дуже ревнива. А коли побачила свого чоловіка на возі поруч з Уляною, - ледь не втратила свідомість. Яких тільки образливих слів не наговорила на адресу обох! Між Петром і Уляною нічого й ніколи не було, але Настю вгомонити не могли. Тоді Петро не витримав - узяв до рук батога, розмахнувся і владним голосом крикнув: “Цить, сатано, бо ти доведеш до того, що я дійсно піду до Уляни. Вона не така дурна, як ти.” Настя затихла, але в душі зло на Уляну затаїла.

(Закінчення в наступному номері)