Володимир МОЙСЕЄЦЬ: “Ніколи не зможу бути адвокатом. Захищати правду - у мене в крові”

Якби не обід, став би комбайнером

Мальовничий поліський край… Серед зелених ланів, поміж невеличких річок у селі Грушівка Сарненського району народився, провів дитинство та юність молодий Володимир. Жагу до знань він вбирав разом із молоком матері, а оскільки місцева школа була майже поруч із батьківською хатою, не міг дочекатися, коли вперше стоятиме біля дошки і готуватиме домашні завдання. Там, у селі і закінчив вісім класів. Бігаючи босими ногами по свіжій вранішній росі, мріяв, що колись, так само, як і його батько, сяде за кермо комбайна і буде піднімати сільське господарство рідного краю. Вже, починаючи з п’ятого класу, Володимир став батьковим помічником, працював на комбайні, був механізатором. А у восьмому і сам потроху керував технікою.

- Пам’ятаю, то були жнива, - усміхається Володимир Григорович. - Голова колгоспу дав машину і я з шофером поїхав до Рівного. Їхав здавати документи на вступ до автодорожнього технікуму. Приїжджаємо, а там - обідня перерва… Тоді шофер мені каже, що в місті є ще один технікум…

Так доля вперше втрутилася в його життя. Володимир здав документи до Рівненського сільськогосподарського технікуму та поступив на будівельний факультет. Але ще довго не зізнавався рідним у цьому. Чотири роки навчання промайнули, як одна мить: нове місто, нові знайомства, нове життя. Ось і диплом відмінника на руках… В той час після закінчення навчання випускників працевлаштовували за розподіленням. Володимир дізнався, що незабаром житиме аж біля Японії, в маленькому містечку Хабаровського краю.

Але доля знову втрутилася. Чи це вже рідний край не відпускав його від себе?! Замість нього на чужину полетіла одногрупниця, а Володимир потрапив у село Кривеньке Чортківського району Тернопільської області. Як виявилося - ненадовго.

Тільки-но голова колгоспу подивився на статного молодого хлопця - віддав “підйомні” і відправив додому. - Надто вже багато тут незаміжніх дівчат, - пояснив він, - довго не протримаєшся.

Чехословаччина

і прокуратура.

Що спільного?

Не встиг Володимир повернутися додому, як у травні 1982 року його забрали до армії. Спочатку він служив у Чернівцях, потім…

- Потім нас відправили туди, де стріляли, - неохоче зізнається співрозмовник (він так і не вимовив слово Афганістан уголос - авт.). Спочатку загони адаптували до нових умов, а потім перекидали туди…

Володимиру Мойсейцю знову пощастило. “Туди” він не потрапив, оскільки прийшло розпорядження про те, щоб відіслати молодих бійців до ракетної частини у Ківерці. Звідти у 1983 році він потрапляє до Чехословаччини. Служба в новій країні принесла масу нових емоцій та переживань. Та головне, саме у цей час сформувалася його чітка життєва позиція - Володимир Мойсеєць вирішив присвятити своє життя прокуратурі.

Відразу після свого повернення він вирішує продовжити навчання і їде здавати документи до Харківської юридичної академії. Смішно, але він туди так і не доїхав. Дорогою вирішив погостювати у сестри в Києві… Документи здавав вже до Київського державного університету ім.Т.Шевченка. Спочатку хотів поступати на факультет міжнародних відносин, але всі наперебій його запевняли, що це нереально: там вчаться тільки діти “шишок” і на факультет набирають лише 15 чоловік. Коли почули - юрфак, переконували, що туди поступити взагалі немає шансів. Та Володимир до університету вступив одразу, здавши екзамен на відмінно. І всі п’ять років його навчання пройшли у відомому червоному корпусі…

Він змінив 7 квартир і 11 посад

- У 1988 році я закінчив університет і повернувся в Сарненський район на переддипломну практику, - згадує свої перші кроки у прокуратурі Володимир Мойсеєць. На той час прокурором Сарненського району був Василь Овдіюк. Він любив говорити: що вчив - забудь, я вчитиму тебе по-новому. Інколи і зараз я згадую ці слова, коли він приходить до мене підписувати документи.

Практика закінчилась і молодий майбутній прокурор вирішив залишитися працювати у Сарненській прокуратурі. Подальший його професійний шлях схожий на круговерть подій і ротацій. За цей час - 20 років роботи у прокуратурі, Володимир Григорович сім разів змінював місце проживання та 11 разів - посаду. З Сарненської прокуратури він переходить до Радивилівської слідчим, потім працює в керівництві. Після цього на сім років від’їздить працювати в Корецьку прокуратуру, звідти повертається в управління начальником відділу. Потім він - прокурор Радивилівського району, помічник прокурора по виконанню судових рішень і, врешті, працівник Рівненської обласної прокуратури - начальник управління, перший заступник прокурора області, заступник прокурора області і тепер знову - перший заступник.

Він працював у прокуратурі за всіма напрямами, які тут тільки існують. Кожен рік його кар’єри був по-своєму цікавим і важким. Зізнається, що простіше за все було працювати слідчим. Можливо, це так просто на початку здавалося?! Адже раніше, ще кілька років тому, у працівника прокуратури не було таких умов та техніки для роботи, як зараз. Все друкувалося на машинці. І для того, щоб набрати обвинувальний висновок, потрібно було друкувати тричі підряд, оскільки у машинку закладалося лише по чотири аркуші.

Життя не буде повним без сім’ї

Але яким би успішним не був професійний шлях людини, її життя ніколи не буде повним без сім’ї, рідних людей, з якими забуваєш про турботи, неприємності та клопіт, і поринаєш в абсолютно інший світ - затишку, миру і тепла.

Свою дружину Володимир Григорович знає давно, адже вони - односельці. От тільки, того року, як Володимир закінчував школу, Лариса йшла у перший клас. Але про це вони довідаються значно пізніше…

Володимир Григорович згадує, як під час свого навчання в університеті він приїхав в село відвідати батьків і ввечері пішов до клубу. Саме там він вперше “поклав око” на свою майбутню дружину. Справжнім коханням його серце запалало раптово і… у вагоні потягу. Вони їхали від батьків: Володимир Григорович повертався до Радивилова, де працював у прокуратурі, вона - до Києва. Дорогою говорив, жартував, і раптом зрозумів, що “пропав”. Після цього були поїздки до коханої у Київ, перші слова кохання, освічення… А починаючи з 1992 року закохані почали жити сім’єю у Корці, куди отримав черговий перевід Володимир. Звичайно, що Корець - не Київ, і Лариса це розуміла, але вона обрала кохання. Того ж року вони одружилися і відкрито вінчалися, за що Володимир Григорович отримав прочухан від керівництва.

Головне, що вона розуміє

Родина Мойсейців - напрочуд згуртована, хоча бачаться вони досить рідко. Рідко й проводять вихідні разом. - Прокурорські дружини звикли до всього, - сміється Володимир Григорович. - Така вже їхня доля.

Тільки-но розмова зайшла про дружину, очі першого заступника засяяли таким коханням і гордістю, що й не передати. Їх поєднує багато чого: Батьківщина, однаковий спосіб мислення, розуміння, діти… Та як не пишатися дружиною, яка, виховуючи дітей, встигла отримати ще й другу вищу юридичну освіту?! Коли усе вже який рік поспіль тримається на її плечах. Як сказав Мойсеєць: “І дім, і діти, і я”.

У злагоді підростають двоє синів: п’ятирічний Валентин та десятирічний Богдан. Діти знають, що батько займається важливою справою, тому ніколи не ображаються на його постійну зайнятість і відсутність. Ніколи, жодного разу подружжя не зверталося до своїх батьків із проханням побути з дітьми, посидіти, приглядіти. Весь час вони намагалися впоратися власними силами. Трапляється інколи, що менший Валюша ходить по суботах разом із батьком на роботу.

Володимир Григорович майже не буває у відпустках, але тільки-но з’являється вільна хвилина - біжить до сім’ї. І йому байдуже, куди вони підуть, куди поїдуть - для нього головне, щоб сім’я була разом. Мабуть тому родина Мойсейців не любить шумні заклади, величезні компанії, а кожну хвилину свого життя вони намагаються присвятити одне одному.

Вони ніколи не бували на відпочинку за кордоном, але не переймаються з цього приводу. Мріють лише, що колись у голови родини з’явиться таки кілька вільних тижнів і вони сядуть в автівку і проїдуть через усю Європу, аж до Іспанії, до друзів…

Я пишаюся тим, ким я є

- Ця робота - зміст мого життя, - відверто зазначає Володимир Григорович. - Якщо колись піду на пенсію, то ніколи не зможу працювати адвокатом. Адже в думках лише одне слово - захист. Якщо людина винна, то я вже ніколи не скажу, що це не так, адже переконаний, що людина, яка скоїла злочин, має відповідати по закону.

Останнім часом стало набагато важче працювати. Зміни Верховної Ради, уряду, ріст цін - усе проходить через прокуратуру. Адже це єдиний орган у державі, який може швидко і результативно провести перевірку і вжити заходи реагування. І я пишаюся, що є частиною цього гігантського механізму.