Олігархічний фактор

Перший - це участь у Національній раді з питань благодійництва, яку очолює донька Президента Віталіна Ющенко, у відновленні Батурина і Мистецького арсеналу. І другий атрибут - це війна (принаймні, холодна) з діючим Прем’єром Тимошенко.

Кожний з українських мільярдерів має власну причину нелюбові до лідера БЮТ. Так, Ренат Ахметов незадоволений намірами Тимошенко переглянути додаткову емісію на “Дніпроенерго”, а також, можливо, і курсом уряду на приватизацію “Укртелекому”.

Ігор Коломойський - бажанням уряду повернути державний менеджмент на “Укрнафту” і “Укртатнафту” загалом. Віктор Пінчук - поверненням до розгляду питання щодо Нікопольського феросплавного заводу.

Дмитро Фірташ і його “РосУкрЕнерго” - без коментарів. Василь Хмельницький і Андрій Іванов (Київська інвестиційна група) - перевиборами мера і позбавленням Іванова депутатського мандату.

Звичайно, зі згаданого правила є свої винятки. Наприклад, наймолодший мільярдер України Костянтин Жеваго зумів поєднати і участь у Нацраді з питань благодійництва, і мандат народного депутата від Блоку Юлії Тимошенко.

Утім, такі винятки лише підтверджують загальне правило: особи зі статками вище мільярда доларів (а таких в Україні, за даними Forbes, нараховується 7 осіб), як правило, надають перевагу Банковій, куди, до речі, працевлаштовують “своїх” людей.

Симптоматичним у цьому плані є нещодавнє призначення заступником глави секретаріату Андрія Гончарука, який з 2003 року працював віце-президентом “Інтерпайпу”. Він же в 2006-2007 роках обіймав посаду радника прем’єр-міністра Януковича.

Інший приклад - заступник глави секретаріату Президента Ігор Пукшин. Засоби масової інформації (зокрема, й УП) вже повідомляли, як Пукшин свого часу так активно відстоював інтереси Рената Ахметова на “Дніпроенерго”, що навіть телефонував з цього приводу в Запорізький апеляційний суд з вимогою скасувати його окремі ухвали. У секретаріаті, зрозуміло, цю інформацію тоді заперечували.

Підходи Володимировичів

Такі політичні вподобання вітчизняної олігархії у чомусь зрозумілі: політика Тимошенко щодо найбагатших людей України в деяких аспектах схожа на боротьбу з олігархами президента РФ Володимира Путіна минулих років.

Усі, хто не згодні підпорядковувати корпоративні інтереси державним, в Росії мають вибір: або в еміграцію (як тут не згадати нещодавні слова Коломойського, що якщо Тимошенко стане прем’єром, він бачить своє місце в еміграції), або у в’язницю.

Звичайно, у антиолігархічних підходах Путіна і Тимошенко є і свої суттєві відмінності.

По-перше, на відміну від Путіна, Тимошенко почала суттєво тиснути на олігархів не по одному - за ступенем їх небезпеки чи, навпаки, слабкості. А відразу на цілий пул осіб, сумарний фінансовий статок яких, за підрахунками Forbes, перевищує 20 мільярдів доларів.

І в цьому може полягати велика помилка Тимошенко. Адже, свого часу ще перший рейхсканцлер об’єднаної Німеччини Отто фон Бісмарк попереджав: “Ніколи не воюйте на кілька фронтів”.

По-друге, відрізняються мета і обставини. Свій “хрестовий похід” проти олігархів Тимошенко почала ще в ранзі прем’єр-міністра, але з найвищим рейтингом серед кандидатів на посаду президента.

Утім, вірогідність президентства Тимошенко напряму пов’язана з успішною реалізацією кількох, переважно соціальних, мега-проектів. Передусім, ідеться про повернення вкладів. Це розуміють і в Кабміні, і в секретаріаті Президента.

У свою чергу, реалізація згаданих соціальних проектів напряму залежить від доходів державного бюджету і надходжень від приватизації (у тому числі, мова йде про 12 мільярдів гривень понадпланових надходжень від приватизації, призначених на погашення боргів вкладникам Ощадбанку СРСР).

Тому Тимошенко зацікавлена не в передачі державного майна “своїм” олігархам, а в якнайбільших доходах від його приватизації. Оскільки приз у теперішній грі значно більший, ніж контроль над “Дніпроенерго” чи “Укртелекомом”. Іде боротьба за посаду Президента України.

Саме тому зараз секретаріат Президента намагається призупинити велику приватизацію. Починаючи із блокування відсторонення Валентини Семенюк з посади голови Фонду держмайна і закінчуючи вимогами не проводити приватизацію шести пакетів обленерго, пакетів енергогенеруючих компаній, ВАТ “Турбоатом” та інше.

Інтереси олігархів і Банкової тут майже повністю співпадають. Адже, як показав приклад Криворіжсталі, у боротьбі за дійсно стратегічно важливі об’єкти власності, за рівних конкурентних умов, вітчизняні фінансово-промислові групи значно поступаються іноземним.

У результаті, фраза “не чіпай моїх хлопців”, кинута Президентом на адресу Тимошенко ще в 2005 році, останнім часом починає лунати (чи у вигляді постійних заяв і листів секретаріату, чи у вигляді призупинення окремих рішень уряду) все частіше.

Пошук ресурсів

Утім, ключове питання полягає в наступному: спільність інтересів олігархічних груп і секретаріату Президента є ситуативною, чи стратегічною? Напевно, у даному випадку йдеться, насамперед, про формування ресурсу під наступні президентські вибори.

Основний ресурс Юлії Тимошенко - електорат переважно помаранчевих регіонів, а також частина біло-синього, яка шукає сильного президента і підвищеної соціальної уваги, але зневірилася в Януковичу через дві його нищівні політичні поразки.

А от на які ресурси буде орієнтуватися кандидат на посаду Президента Ющенко? Одна з можливих відповідей на це питання - спроба повторити сценарій 1999 року.

Тоді Кучма, маючи рейтинги довіри населення навіть менші, ніж у Ющенка зараз, тим не менше зміг перемогти, спираючись переважно на підтримку олігархічного пулу - групи Суркіса-Медведчука, Віктора Пінчука, Ігоря Бакая, окремих донецьких олігархів і на їхні фінансові, організаційні, медійні ресурси.

У Банкової, не виключено, спокуса повторити цей сценарій існує.

Хоча “і ти вже не той, і річка вже не та”: країна змінилася, змінилися і люди, і політична ситуація. Адже у 1999 році сильних кандидатів, які стабільно спиралися принаймні на чверть голосів електорату, не було. Інакшими стали засоби масової інформації, які хоч і входять до певних фінансово-промислових груп, але вже мають власну точку зору на події, що відбуваються в країні.