Стара фотографія

Щось трапилося між ними, увірвалася ниточка, що йшла від душі до душі, коли чуєшся одним цілим. І лише малеча, що спала поруч у ліжечку, була доказом її щирого кохання та вірності. Її картало почуття вини перед обома - донькою та батьком. Він же був у неї першим. І бажання, пробуджені ним у цнотливої юності, здавалися їй дарованими назавжди.

Те кохання вилилося у найбільшу радість для обох - любу доньку Марію. Вона навіть не наполягла на своєму бажанні назвати дитину Євгенією, Женечкою. Так звали її прабабцю-козачку. Бо він вибрав ім’я своїх мами та бабці. Бо у свекрухи то була перша онука, і, як виявилося, остання.

Покоління Марій... Потім, коли вони вже винаймали останню їхню квартиру, він чомусь замислився над нещасливими долями цих Марій. А їй хотілося для своєї маленької щастя!

То й що, що в них не склалося! Вона зробить усе, щоб у її дитини була гарна доля.

Саме тому, руйнуючи перший свій шлюб, вона намагалася захистити свою Марійку від майбутнього споглядання нещасливої мами. Ні, він не хотів залишати її. Незважаючи на зраду, вона залишалася для нього єдиною та жаданою. Та хіба можна знущатися з близької та рідної людини, коли почуття твої линуть до іншого? І нехай вибір був нелегким, а крок - жорстоким, тоді вона виправдовувала себе тим, що дитина буде щасливою лише біля щасливої матері.

Так воно і було на початку. Більшу половину їхнього шлюбу у неї за плечима були крила - крила подарованого ним кохання. Того, що постало на згарищі двох нещасливих. Вона щиро вірила у те, що його шлюб розпався раніше. Так розповідав він. Вона взагалі вірила усьому, що говорив він. І тому, що житимуть вони довго та щасливо, а помруть в один день. І в будинок, який він для них збудує, і де бігатиме ще, як мінімум, одне маля. Хлопчик. Він так хотів хлопчика. Навіть коли пішов від неї через 10 років, сказав її батькові, що хоче ще мати дітей. Так, ніби вона не хотіла, і нічого не робила для того, щоб це сталося.

А ті візити на консультації до лікарів, що вона пройшла? А аналізи його сперми, котрі треба було довезти до лабораторії за 10 хвилин, і тримала вона їх не просто в руках, а у себе за пазухою, як радила стара лікарка, притискаючи так, ніби від того аналізу залежало усе їхнє майбутнє життя...

А можливо, так і є? І хоча чужа йому дитина стала донею, він усе ж відчував ту порожнечу в душі, яку нічим не заповнити, окрім як криком немовляти і першим “тато”?

“Пробач, що не стала матір’ю твоєї дитини. Та знаю, що хотіла цього найбільше у житті. І наша Марійка також. Кожного разу на її прохання про братика чи сестричку, ми відправляли дитину один до одного, і переводили усе на жарт. Потім вона вже перестала і питати, і чекати. Зате не припиняла чекати я…”.

Кого тепер винуватити в тому, що вона сама? Він залишив її, змінивши на наступну дружину. Дитина виросла, пішла у доросле, заміжнє життя.

Вона взяла у руки весільну фотокартку доньки, і на неї поглянули ті самі очі, котрі сумували за майбутнім минулим на її фото. Тільки оченята її Марійки світилися щастям та радістю жіночого буття, надією на щасливе заміжжя та вічне, незрадливе кохання.

“Мрій, моя маленька! Коли дуже хочеш та віриш - обов’язково збувається! А я завжди буду поруч. Навіть, коли буду далеко...”