Коханому

Ти був нестримно ніжний, з п’янкими, до болю сильними руками, що змушували мене забути усе погане, що було між нами. І хороше. Бо Це - було найкраще. І моє жіноче єство полинуло з радістю туди, де були лише Ми - Ти і Я. Я вірила, що внесу у твою долю щастя, вистелю квітами твій життєвий шлях.

Вірила, що мине століття на Землі, скінчиться раптово моє життя, але я засяю зіркою над тобою, а ти станеш для мене океаном...

Але то був лише сон. Сон, який межував з дійсністю. Бо життя без тебе стало для мене суцільним сном.

Коли поллється з небес холодний дощ, і до сонця потягнуться квіти, ти впізнаєш у тому дощі мене. Ти мимоволі питимеш з крапельками тугу. І не знатимеш, що вона моя... Бо я давно вже не живу в твоєму серці...

А я буду купатися у своєму океані кохання, що полинуло в минуле, у тиші та пітьмі нереального сну, доки догорятиме темна ніч.

Та у мить, коли народиться зоря і ти щасливо посміхнешся новій дружині, я знову полину в небеса, чекаючи наступного привиду свого кохання. І закружляють у небесах наді мною ангели, закриють від мене білими крилами твоє жорстоке щастя, розквітнуть райські сади, і зупиниться навіки плинний час, низько вклонившись нашій Любові...