Григорій ЗАРІЧНЮК: “В роботі міліціонера не повинно бути романтики”

Зарекомендувати себе в органах як професіонал Григорій Зарічнюк вже встиг. А яка він особистість? Чим займався на пенсії? Які має погляди на життя? Про все це у нашій розмові.

Життя і професія

- Пане Григорію, давайте почнемо з Вашого родоводу...

- Народився я в селі Сінне Гощанського району. Саме там пройшло моє дитинство, закінчив школу.

- Батьки Ваші хто?

- Прості селянські трудяги. І я цього не цураюся.

- А чому вирішили вчитися на правоохоронця?

- А я спочатку і не планував ставати міліціонером (сміється - авт.) Це вже пізніше так склалися життєві обставини, які привели мене до сьогоднішньої посади. Після закінчення школи я вступив до Кам’янець-Подільського інженерно-технічного училища, працював на Харківському заводі “Серп і молот”. А вже потім потрапив до армії, де і розпочалася моя військова служба. Та й після армії я не відразу пішов в “органи”. П’ять років провів фактично в дорозі, адже працював начальником потяга сполученням “Абакан-Москва”.

- Нелегко, мабуть, було в ті часи - постійно в дорозі?

- Безперечно. До Москви їхати було чотири з половиною дні. Потяг стояв там сім годин, а за цей час хочеться і по Москві погуляти, і все побачити. Спати ніколи було.

Але роки ті - незабутні. Під час роботи на посаді начальника потяга, з якими людьми я тільки не зустрічався! Від юриста до артиста. Та й це була чудова практика спілкування з людьми, яка мені згодилася в міліцейській роботі.

- А кар’єра в міліції розпочалася вдома, в Рівному?

- Так, свого часу я був змушений повернутися додому, бо захворів батько. Це якраз було на 700-річчя Рівного. Уявіть, це вже 25 років минуло... Аж не віриться - так все швидко пролетіло.

У 1985 році влаштувався на роботу міліціонером відділу внутрішніх справ на станції Здолбунів. У тих роках і закінчив Могильовську спеціальну середню школу міліції МВС СРСР. А далі пішло-поїхало... Дільничний інспектор, оперуповноважений карного розшуку, начальник Управління МВС України в Рівненської області.

- А там пішли на пенсію... А чим займались на заслуженому відпочинку?

- Відпочивав (іронізує - авт.) А якщо серйозно, то я вирішив просто присвятити своє життя родині. Я стільки років віддав роботі, що на пенсії хотілося просто побути з сім’єю і нічим не займатися.

- Як назріло рішення повернутися до міліції? Чия це була ідея?

- У нас з Ярославом Голомшою відбулася серйозна чоловіча розмова, з якої стало зрозуміло, що сьогодні стан справ в нашій міліції - не найкращий. Коли він зайняв посаду начальника Управління МВС України в Рівненській області, йому дісталося те, що у свій час дісталось мені. Тому це було нашим спільним рішенням.

- У Вас з Ярославом Голомшею дружні стосунки?

- Нормальні, людські (посміхається - авт.) Нам з ним нема чого ділити.

- Що для Вас було важче: активна робота у карному розшуку чи на керівній посаді?

- Навіть не знаю. Мабуть, і там, і там. Але мені завжди щастило в житті на нормальних, порядних людей, які мене ніколи не підведуть і на яких я можу покластися. Як-то кажуть, кадрового голоду в організації моєї команди ніколи не було. Інша справа, що часто хороших кадрів не давали... Та все ж з колегами та підлеглими мені пощастило.

Знаєте, коли вийшов на пенсію, відразу стало зрозуміло, хто є хто. Хто - друг, а хто - фальшивка. Все пізнається в порівнянні.

- Яка кримінальна справа Вам найбільше запам’яталася?

- Ох, їх було так багато. Особливо мені запам’яталася справді резонансна справа - це серія вбивств та згвалтувань, скоєних Матюховим. Тоді нам, операм, довелося добре попотіти.

- Під час роботи в органах доводилось грати якісь ролі, працювати підпільно?

- Звісно, працювати в карному розшуку і не грати - це нереально (з’явилась дещо ностальгічна задума на обличчі Григорія Петровича - авт.). Головне було - отримати інформацію. А хто має інформацію, той володіє світом.

Життя поза професією

- Як познайомилися з дружиною?

- Не повірите - в потязі. В сарненській електричці.

- Вона хто за професією?

- Валентина все життя пропрацювала в Рівненській обласній науково-медичній бібліотеці. Нині там же обіймає посаду заступника директора.

- Готувати дружині допомагаєте?

- Рідко. Мені легше посуд помити. Це розслабляє.

- З дітей ніхто в правоохоронці не подався?

- Дочка Марія працює в банківській сфері. А от син Андрій вчиться в Рівненському державному аграрному коледжі на юриста. Тому хто зна... Можливо, він ще й потрапить сюди (посміхається - авт.)

- Діти вже мають сім’ї?

- Поки що тільки дочка. Подарувала нам з дружиною онучку. Їй зараз - 5. І це таке щастя, коли маєш онуків, коли це маленьке чудесне створіння повторює тобі: “Діду, я твоя лапочка, я тобі згоджуся”.

- Своє благословіння на заміжжя Марії давали?

- Ну, в цьому плані я демократичний. Кожен повинен самостійно робити свій вибір. В молодості за мною ніхто не ходив, і я не втручаюся в особисте життя дітей.

- Ви яка людина за характером: організатор чи виконавець?

- Стовідсотковий організатор. Ще зі студентських років. Та й зараз зборами, зустрічами одногрупників (а в мене їх чимало - у Могильові я був старшиною курсу, на якому вчилося 168 чоловік) займаюся тільки я. Незабаром, до речі, знову організовую зустріч - 20 років після закінчення Могильовської міліцейської школи. На щастя, нині є інтернет, яким користуюся для пошуку своїх колег по навчанню.

- До роботи ставитесь як до обов’язку чи як до своєрідної пригоди?

- В душі я - романтик, але в роботі - практик. Тут не до пригод. В роботі міліціонера романтики не повинно бути. Треба лише холодний розсудливий розум і міцні нерви.

- В молодості чим захоплювалися?

- Бальними танцями. Тоді, як і кожен амбіційний хлопець, прагнув подобатись жінкам, тому вдосконалювався у танцювальному мистецтві. На жаль, маючи таку відповідальну роботу, не зміг віддатися цим заняттям так, як хотілося б.

Але любов до танців я передав синові. Андрій займається цим вже серйозніше. Їздить по Україні з виступами, займає призові місця.

- А зараз маєте якесь хобі?

- Волейбол. Хоча тепер вже за роботою рідко, мабуть, потраплятиму до спортзалу. Тепер я в котлі, де все вариться. І, щоб тебе не зварили, треба посилено працювати.

- А щось із суто чоловічих розваг: мисливство, рибальство?..

- Колись, в дитинстві, ходив із дядьком на полювання. Нині немає часу. Вже давно мені подарували мисливську рушницю. Але вона й досі стоїть в мене вдома в чохлі, не розібрана.

- Читати любите?

- Так. Подобається філософія, особливо Арістотель. Або ж історичні книги.

- За своє життя Ви об’їздили чимало міст. Які найбільше сподобалися?

- Три: Рівне, Новокузнецьк Кемеровської області та Архангельськ.

Новокузнецьк запам’ятався тим, що там будинки між собою не схожі. Дуже цікава архітектура. Пам’ятаю ряд будинків, вздовж яких на стінах була написана цитата з Маяковського: “Я знаю - город будет, я знаю - саду цвесть, когда такие люди в стране Советской есть!”

Ця фраза і досі асоціюється в мене з тією чистотою, порядком, які я побачив у Новокузнецьку. Мрію, щоб і у Рівному був такий “сад”.

А от в Архангельську мені дуже сподобався етнографічний музей під відкритим небом.

- Ви - релігійна людина?

- Знаєте, як казав мій дід? Віруюча людина - це та, яка вірить серцем і розумом, а не та, яка ходить до церкви, а потім виходить - і кляне всіх на світі.

- Чого боїтеся в житті?

- Важко сказати. В кожного є якісь страхи. Але я знаю, що в мене це не страх смерті чи болю. Я взагалі - народився в сорочці. Коли мені було три роки, ввели не ту, що потрібно, ін’єкцію. Але я викарабкався.

- У долю вірите?

- Вірю в те, що долю свою ми творимо самі. Хоча в моєму житті бували випадки, коли мені передбачали майбутнє: то татарка в поїзді, то циганка на рівненському базарі.

- Що цінуєте в підлеглих?

- Порядність, в першу чергу. Людяність, доброзичливість і, звісно, професіоналізм.

- І, наостанок: як все ж таки знімаєте стрес після напруженого робочого дня?

- Просто намагаюся не їздити автомобілем, а ходити пішки. Принципово. Вранці і ввечері. Це - найкращий спосіб розвіятися, освіжитися і, в той же час, зібратися з думками.