Галина ДАНИЛЬЧУК: “Я - людина, яка пережила злам суспільства.

Такою є й Галина Данильчук. Жінка, яка все своє свідоме життя присвятила роботі у музеї. Спочатку це був відомий свого часу у Рівному музей радянського розвідника Миколи Кузнєцова, де вона пропрацювала 17 років. Згодом і до сьогодні - це Рівненський обласний краєзнавчий музей (тут Галина Данильчук обіймає посаду заввідділу виставкової роботи). Значну частину життя пані Галина спілкувалася з відомими розвідниками, оперативними працівниками КДБ, з воїнами УПА, яким вдалося дожити до наших років… Крім того, мене відразу зацікавили численні спогади старожилів міста, які вона збирає. А тут ще й випала чудова нагода поспілкуватися: нещодавно в музеї відкрилася її нова виставка фотографій під назвою “Архітектура старого Рівного. Фоторозвідки”. Чимала збірка світлин містить зображення найстаріших архітектурних будівель Рівного, що з часом втратили свій статус через перепрофілювання у торгові центри, офіси, банки тощо.

Музейна справа як життєвий вибір

- Пані Галино, як з’явився задум створити фотовиставку? Звідки брали її експонати?

- Виставка присвячена архітектурній перебудові Рівного. Сьогодні в моїй колекції близько 200 світлин, адже матеріали збирались не один рік. Сама ж ідея її проведення народилася спонтанно. Цьогоріч, до Дня мого народження у червні, хотілося підготувати щось оригінальне. Я взагалі люблю імпровізацію. А тут якраз виставкова зала пустувала... Мабуть, саме це і стало своєрідним поштовхом до організації цієї виставки. До того ж, сама я корінна рівнянка (Галина Федорівна демонструє свої старі сімейні фотографії, які також є частиною виставкової експозиції - авт.).

- Фотографією захоплюєтесь уже давно?

- Так, ще з дитинства. Сама колись навіть друкувала їх, переобладнавши вдома ванну у робоче місце. Коли працювала в музеї Кузнєцова, з фотоапаратом і диктофоном об’їздила не тільки область, а й більшість республік СРСР.

- А як Ви взагалі потрапили до цього музею? Випадковість чи життєвий вибір?

- І те, і інше (сміється - авт.) Це взагалі цікава історія… Я хоча й відвідувала ще за часів навчання у школі гурток “Юний екскурсовод”, яким керував Гурій Бухало, але поступала до Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка на факультет журналістики. На жаль, невдало. Після провалу влаштувалася на роботу на “Газорозрядний завод”… Там, мабуть, і лишилась би після чотирьох років, якби не щасливий випадок. У новоствореному музеї Кузнєцова звільнилося місце і запросили мене. І незважаючи навіть на те, що зарплатня там була вдвічі менша, я не змогла відмовитись (якось дивно, із захопленням Галина Федорівна вже вкотре оглянула стіни музею - авт.)

- Чим запам’яталися роки, коли працювали в музеї радянського розвідника?

- О, я не покривлю душею, коли скажу, що це мої найкращі роки життя! Тоді я побачила найвідоміших людей СРСР. Адже музей Кузнєцова був одним із головних пунктів програми перебування “великих” гостей у Рівному. Пам’ятаю, з якими почестями зустрічали космонавтів! А численні наукові делегації з усіх куточків Радянського Союзу взагалі - не перелічити…

Пам’ятаю навіть, як одного разу в Брянську випало виступати після відомого лікаря, письменника, актора Альберта Цесарського, що було найважче, бо розуміла: після такої людини присутніх у залі вже нічим не здивуєш. Але я не розгубилась, знайшла-таки чим здивувати - українським вітанням (сміється - авт.)

Завдяки роботі в тому музеї я познайомилася з відомими особистостями нашої історії. Я навіть мала можливість вивчати їх побут, записувати спогади та розповіді. Адже часто-густо під час відряджень доводилось гостювати навіть у Москві у представників тодішньої інтелігенції, або у колишніх кадебістів.

Люди, з якими звело життя

- Чим особливо Вас вразив побут інтелігенції радянських часів?

- У мене постійно було відчуття, що вони кудись збираються: в подорож абощо - такий безлад творився в їх квартирах. Хоча розкоші ні в кого не було, але кожна домівка, як-то кажуть, дихала давниною. В них у квартирі кожна річ була раритетною.

- Важко було спілкуватися з такими людьми? Адже інтелігенти старого гарту славляться своїм норовом?

- Звісно, спільну мову не завжди знаходили. Іноді траплялись випадки, коли мусила доглядати за окремими особистостями, хазяйнувати в них вдома… Але для мене це було ніщо, порівняно з тим, яку інформацію я отримувала! Все записувала і записувала… Справжнім джерелом безцінної інформації для мене стала, наприклад, Олена Рівас - дресирувальниця собак і музикант, надзвичайна жінка, дружина іспанця Концехо Хесуса Ріваса. Або, до прикладу, Сергій Стехов з Вінниці - полковник КДБ, свого часу почесний громадянин міста Рівного. Вся його квартира була в книгах, картотеках. Він все, до найменших дрібниць, занотував в щоденники, зберігав листи своїх побратимів.

- Чи є людина, зустріч з якою залишила особливий слід у Вашому житті?

- Я думаю, це Валентина Довгер. Мужня юна дівчина - розвідниця, партизанка, наша землячка, яка разом з Миколою Кузнєцовим діяла в окупованому фашистами Рівному. На жаль, про неї сьогодні в книжках з історії не пишуть. Але ж саме з нею, 18-річною дівчиною, радянський розвідник Кузнєцов йшов на виконання багатьох складних і результативних бойових операцій.

Особисто з нею я познайомилася, коли Валентина Довгер вже була поважною жінкою, яка полюбляла пити розчинну каву і курила “Бєломорканал”. Тоді вона часто приїжджала до Рівного з Воронежа. Я пам’ятаю наші спільні поїздки по Радянському Союзу потягами. Я й досі згадую випадок, завдяки якому я зрозуміла, що таке мужність та терпіння. Ми тоді виступали з лекціями на Брянському автомобільному заводі. Свіжопофарбовані поручні спричинили у Валентини Констянтинівни жахливу алергію. Але, попри надскладний фізичний стан та температуру тіла під сорок (!), вона мужньо вистояла та виступила... Довго оплески не відпускали її зі сцени. Це була дійсно всенародна любов!

“Я - людина перелому суспільства”

- Галино Федорівно, Ви писали наукові праці на основі спогадів старожилів Рівного. Один із них, відомий корінний рівнянин Володимир Кулій навіть був присутній на презентації Вашої виставки...

- Так, у нас з ним дуже теплі стосунки. Та, мабуть, як і з іншими старожилами міста. Вже восьмий рік поспіль я збираю митців, відомих особистостей Рівного, народжених в один рік зі мною - 1953. І роблю це до Дня Святого Миколая, у грудні.

- Судячи з їх спогадів, наскільки змінився обласний центр?

- Зміну у внутрішній складовій поняття “місто Рівне” я б охарактеризувала так: ще до війни в місті жило до 80 відсотків євреїв. Під час гітлерівської окупації більшість з них знищили, після чого до нашого міста покотилась хвиля східняків, росіян та мешканців сіл. Вони й змішалися зі старими жителями міста…

- Тобто “чистокровних” рівнян нині не багато?

- Так, старожилів залишилося дуже мало... Населення зростає, народжується нове покоління, але це вже не корінні рівняни.

- А як щодо благоустрою?

- Знаєте, як кажуть старожили? Наше місто - не патріотичне. Більшість вулиць поперейменовували, за архітектурну будову взагалі не хочу говорити… Рівне - місто, яке бідне на визначні історичні, архітектурні пам’ятки. Але сьогодні не бережуть навіть те, що є… Про що свідчить хоча б моя виставка.

- Але все ж... Коли б до Вас приїхали закордонні гості, щоб у місті Ви їм показали найперше?

- Важко сказати. Можливо, це храми. Свято-Покровський собор, Успенську церкву (якби вони розумілися на дерев’яній архітектурі). Можливо, “Грабник” на кладовищі. Розумієте, у нас немає цілісного ансамблю пам’яток, усе цінне - клаптиками серед залізобетонних конструкцій.

- І, насамкінець - оглянувшись на своє життя, скажіть, до якої епохи ви себе відносите?

- Я - людина, яка пережила злам суспільства. Але сутність моя й досі лишилася радянською…