Про інфляцію слід говорити пошепки

Безперечно, хто обпікся на молоці, той ще довго дмухатиме на воду: якщо країна 15 років тому пережила гіперінфляцію величиною понад 10000 відсотків, то в дорослої частини її населення будь-яка згадка про інфляційну складову й нині викликатиме вкрай неприємні асоціації. Між іншим, політичні опоненти нинішнього уряду використовують цю особливість хоч і надміру тенденційно, але доволі ефективно.

Труднощі зі зваженою, неупередженою оцінкою стану справ з інфляцією зумовлені тим, що цей соціальний індекс є результатом не лише економічної, а й соціально-політичної, управлінської та багатьох інших сфер. Почнемо із суто економічних аспектів, які покликані істотно знизити рівень невиправданих фобій.

Вам, напевне, доводилося чути порівняння грошей з кровоносною системою соціуму: мовляв, так само, як і кров, гроші мають здійснювати інтенсивну циркуляцію, інакше органи не отримуватимуть необхідного підживлення, а відтак перебуватимуть в недієздатному стані. Втім, не менш коректним виявиться порівняння з кровообігом інфляційного чинника суспільства: певний рівень інфляції є вкрай бажаним для економічного зростання, тому історія економічної науки знає чимало випадків, коли інфляцію свідомо стимулювали, щоб у такий спосіб забезпечити вищий рівень економічної активності, “розігріти” економіку.

Об’єктивний висновок полягає в тому, що ані відсутність інфляції не є суспільно-економічною панацеєю, ані інфляція як така не є втіленням абсолютного зла. Якщо, наприклад, інфляція величиною в 10 відсотків забезпечує приріст ВВП у 10 відсотків і підвищує реальні доходи населення на 30 відсотків, то сумарно для країни це значно краще, ніж 0 відсотків інфляції, 0 відсотків приросту ВВП і 0 відсотків зростання доходів громадян. Врешті-решт інфляція - це лише один із багатьох показників економічного життя, тому її об’єктивна, коректна оцінка можлива лише за умов комплексного аналізу всіх показників.

Важко збагнути, чому опозиція, Секретаріат Президента і більшість ЗМІ сором’язливо замовчують факт існування економічно-цінової інерції - так званого інерційного відтермінування інфляційних процесів завдовжки чотири-шість місяців. Іншими словами, якщо інфляційні показники вересня-грудня минулого року становили близько 30 відсотків у річному вимірі, то з якої ж ласки вони мають докорінно змінитися 1 січня 2008 року? Звичайно, це запитання - риторичне. Та якщо хтось вважає його не таким, то нехай сформулює переконливу відповідь.

Також неможливо зрозуміти, чому глава держави, який доволі фахово володіє аспектами залежності інфляції від валютно-курсової динаміки, не згадує про те, що в результаті жорсткої прив’язки гривні до фіксованого курсу долара Україна фактично імпортувала більше 10 відсотків інфляції впродовж попередніх півроку, адже саме на такий процентний рівень впав курс долара до євро та інших провідних валют світу.

Якби глава держави не розтринькував свій аналітичний запал на присікування до уряду з приводу будь-якої химерної небезпеки, а натомість своєчасно апелював до Нацбанку з приводу цілком реальних загроз, котрі чатують на інфляційні перспективи у разі сюрреалістичної прив’язки гривні до долара та ігнорування падіння грошової одиниці США до кошика основних світових валют, то можна не сумніватися: сьогодні ми констатували б значно нижчий рівень інфляції.

Чому лише спорадично лунають згадки про ще одну істотну зовнішню складову української інфляції - безпрецедентне підвищення цін на продукти харчування і нафту в усьому світі? Адже дійшло до того, що вперше за час існування “великої сімки”, а згодом і “великої вісімки” напередодні засідання в Японії було переглянуто порядок денний: замість розгляду проблем глобалізації і зміни клімату тепер на обговорення виноситься саме аспект подорожчання нафти і продуктів харчування. Нагадаю: на відміну від Північної Кореї, Україна є невіддільною складовою світової економіки. І якщо впродовж попереднього півріччя м’ясо і зерно в усьому світі подорожчало на 35-60 відсотків, то наша країна не може бути винятком із загального правила.

Ще одна істотна інфляційна складова - психологічний фактор, який у різних випадках “забезпечує” від 5 до 25 відсотків номінальної інфляції. Це закид на адресу тих, хто замість дієвих пропозицій, спрямованих на боротьбу з інфляційними тенденціями, підігріває їх безвідповідальними публічними заявами про “неухильність чергових інфляційних хвиль”.

На жаль, на відміну від хвиль океанічних, хвилі інфляційні істотно залежать від панічних розмов про них державних мужів. Якщо цим мужам невідома така прописна істина економічної науки, то їм варто пошукати ліпше застосування своїх можливостей. Якщо ж це не новина для них, то в такому разі тим паче напрошується запитання: а чи державні вони мужі?

Адміністративну складову інфляції також не слід скидати з рахунку - особливо в українських умовах, де торговельна надбавка і загалом правила ведення торгівлі в регіонах істотним чином залежать від місцевих органів влади. Отож, коли дехто з губернаторів інфантильно розводить руками - мовляв, від мене тут мало що залежить, то йому варто поцікавитися досвідом своїх сусідів, у яких уже відбуваються процеси дефляції.

Отже, економісти часто сприймають соціально-економічні реалії надто абстрактно, а політики - надто тенденційно. То що все-таки робити? Висновок лежить на поверхні: необхідно згадати, що світ не зійшовся клином на економістах і політиках - є ще експертне середовище, громадянське суспільство і засоби масової інформації, які не розучилися думати і не втратили почуття громадянської відповідальності. Забезпечити інтенсивний діалог у цьому трикутнику - справа не лише честі, а й перспектив України на майбутнє. Бо, як казали у Давньому Римі, не такою страшною є брехня, як не вся правда.

“Дзеркало тижня”, друкується зі скороченнями

Якщо впродовж попереднього півріччя м’ясо і зерно в усьому світі подорожчало на 35-60 відсотків, то наша країна не може бути винятком із загального правила