Дитині потрібні тато і мама

- Дитина проживала в неналежних умовах, оскільки не було навіть самого необхідного – постільної білизни та відповідного харчування, - розповідає заступник начальника служби у справах дітей Рівненської райдержадміністрації Ольга ЦІСАР. - Дівчинка відстає в психічному розвитку, досі не вміє ходити, а від людей закривається ручками і плаче. Щодень за нею пильно доглядає персонал закладу, а також працює психолог, щоб адаптувати її до життя… Матері Галини дали другий шанс, але вона й досі не виправилася. Батьківських прав її не позбавили і на даний час ця справа перебуває на розгляді суду.

Нерідко саме такі малюки залишаються сиротами та потрапляють у Будинки дитини. Для них рідними людьми стають не мама й тато, а зовсім чужі люди – вихователі та лікарі, які змушені лікувати дитячі душевні та тілесні рани, яких завдали їм, здавалося б, найдорожчі у світі люди - батьки. Навіть у трирічному віці деякі дітки не вміють елементарного - говорити, посміхатися. Та найбільше від своїх ровесників вони різняться фізичними проблемами.

Усмішка матері, теплі слова, перші кроки малечі. Перше слово “мама” і радісний гомінкий сміх. Та, на жаль, у спогадах цих дітей - зовсім інше… Вони налякані, замкнуті в собі. І багато любові, тепла та розуміння потрібно докласти працівникам дитбудинків, щоб ці дітки нарешті відчули, що є люди, яким вони не байдужі.

Зараз у Рівненському міському Будинку дитини перебуває 112 діток, віком від 5-ти днів до трьох років. Зазвичай ці діти - соціальні сироти, адже майже всі мають батьків. Сюди ж поступають діти, яких знайшли міліція, служба у справах неповнолітніх. Окрім категорій дітей-сиріт, у Будинку дитини створені реабілітаційні групи, до яких приймаються діти за направленням невролога чи психіатра. Після досягнення ними трирічного віку адміністрація закладу повідомляє батьків цих дітей про необхідність забрати їх на подальше виховання додому.

- Тут діток навчають і ходити, і говорити, й жити, - розповідає директор Рівненського міського Будинку дитини Віра КОБИЛЯНСЬКА. - 250 працівників цілодобово доглядають за малечею. Це і вихователі, і викладачі: дефектологи, музичні педагоги, інструктори з плавання. Два роки тому заклад перейшов на індивідуальне харчування: одній дитині - соєве, іншій - кисломолочне. Нещодавно німецька церква подарувала тістомішалку, тому власними силами почали випікати дитячу здобу із рисом та ізюмом. Допомога для діток приходить з усього світу, адже є люди із добрим серцем, яким не байдужа доля малечі. Висилають одяг, іграшки, коляски. Та й самі працівники закладу приносять для діток зі своїх городів свіжі ягоди, зелень, збирають трави, в яких потім купають дітей.

“Забери мене додому, мамо!..”

Він лежить, закутаний у ковдри. Очі говорять: “я хочу жити”, і лікарі відчайдушно борються за цю зовсім не дитячу мрію. У хлопчика вроджена вада. Дізнавшись про жахливий діагноз немовляти, мати відразу відмовилася від нього. Проте за два дні заявила, що буде брати участь у його вихованні, забирати ж категорично відмовляється. Сьогодні вона хоч не часто, але відвідує хлопчика.

А є батьки – “зозулі”. Вони залишають дітей до трьох років, - адже саме цей вік найскладніший, а потім приходять і забирають назад. Тому на деякий час держава для цих дітей стає і татом, і мамою.

Є й не дуже приємні історії, коли дітки потрапляють сюди після тяжкого побиття батьками. Чоловік-п’яниця побив свою дружину й дітей. Малечу забрали й “порозкидали” по різних закладах. Та дружина прагне їх повернути, оскільки вона - прекрасна мати і їй серце болить за своїх дітей.

Є також “батько–одинак”. Дружина померла і троє дітей залишилося напівсиротами. Чоловіку потрібно працювати і тому він не в змозі виховувати дітей. Проте він турбується про “рідні кровинки” і часто їх відвідує. Після трьох років перебування дітей в Будинку дитини батько має намір їх забрати.

Із міського Будинку дитини дітки потрапляють до Рівненського спеціального дошкільного будинку. На даний час у закладі перебуває 70 дітей, віком від трьох до семи років.

Від раннього дитинства вона боїться чоловіків

Вихователь третьої групи Рівненського спеціального дошкільного будинку Тетяна БЕЧАН є мамою для 16-ти дітей. Так, саме мамою, адже всі дітки її так і кличуть.

- Усі вихованці дитбудинку розкуті, веселі й говірливі, - розповідає пані Тетяна. - А ще дуже кмітливі: вчать віршики та виступають у ляльковому театрі, за що неодноразово отримували дипломи та грамоти. Такої теплоти і піклування про себе вони не знайдуть деінде.

Багато діток потрапляють до нас із тяжкими психологічними травмами: вони налякані і закриті в собі, не довіряють людям. Перші дні перебування діти ховають шматочки хліба в кишені чи інші потайні місця і серед ночі їдять. І для того, щоб вони нарешті зрозуміли, що для них тут всього вдосталь, може минути кілька місяців. З часом вони відкриваються і стають більш адаптовані до життя. Проте в дитячих розмовах не раз доводиться чути, як тато бив маму, як мама і тато були п’яні.

Одна дівчинка, наприклад, дуже боялася чоловіків. І коли до нас приходив столяр, вона ховалася і сильно плакала. У таких випадках доводиться покинути всіх і займатися лише однією дитиною. Вони дуже вразливі та чутливі й, якщо не приділити кожній дитині відповідної уваги, то ображаються та замикаються в собі.

- Яка подальша доля цих діток?

- Є різні історії, різні долі. За цей рік, наприклад у прийомні сім’ї потрапило 12 дітей. Є й випадки усиновлення, хоча дуже рідко. Один усиновлений семирічний хлопчик більше року прожив у прийомних батьків. Потім в сім’ї виникли певні непорозуміння, оскільки мама не зжилася з прийомним сином і його повернули назад до інтернату. Це дуже велика травма для дитини і така історія, на жаль, непоодинока.

Та розповім історію зі щасливим закінченням. До дитбудинку з неблагополучної сім’ї потрапила дівчинка трьох років - красуня, біленька, круглолиця, назвемо її Ірина. Чотири роки вона була у нас, та прийшов час вступу до інтернату. Ірина дуже переживала, наче щось відчувала. У той час всиновлювали дівчину з нашої групи, та в останній момент вона влаштувала істерику і відмовилася йти в прийомну сім’ю. Прийомні батьки вирішили всиновити іншу дитину. Тоді ми їх і познайомили. Спочатку Ірина не погоджувалася йти, але жінка була дуже приємна і, поспілкувавшись, вони знайшли спільну мову. Доля цієї дівчини склалася дуже щасливо. Зараз вони з прийомною мамою - наче подруги. Закінчивши школу, Ірина вивчилася на педагога, зараз працює вихователем. Згодом вона вийшла заміж і нещодавно сама стала мамою.

Ким хочуть бути діти?

Зазвичай всі хочуть бути, як ми - вихователями, педагогами. Хлопчики - будівельниками. А Льоня, є у нас такий маленький хлопчик, вже зараз каже, що хоче бути бандитом. Це він так професії міліціонера та військового називає. Проте всі вони хочуть працювати в нашому дитбудинку, адже звикли до людей і до стін, які стали їм рідною домівкою.

2008 рік в Україні оголошено роком підтримки національного усиновлення та інших форм сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, яких в Україні вже понад 100 тисяч. Значна частина таких дітей знаходиться в державних закладах опіки: будинках дитини, дитячих будинках, спеціалізованих школах-інтернатах. Ви також можете взяти участь у житті цих дітей, створивши для них сімейний затишок, повний любові, гармонії та порозуміння. Адже світ - не без добрих людей, і варто пам’ятати, що діти - наше майбутнє!

- За 2007 рік троє мам відмовилися від новонароджених дітей, - повідомляє головний лікар пологового будинку №1 Інна ГУЦЕНКО. – Одну таки вмовили забрати маля, тому до Будинку дитини довелося відправити лише двох. Погодилася залишити дитину студентка медколеджу, якій допомогли з житлом та роботою. А за 2008 рік - знову три випадки відмови від дитини. Одній мамі допоміг центр “Надія”, тому вона залишила дитинку собі. Є й матері, які вже неодноразово відмовляються від дитини. Зазвичай це жінки, які ведуть неправильний спосіб життя: залежні від алкоголю або ж вживають наркотики, або ті, кому матеріальне становище не дозволяє утримувати ще одну дитину.

Була історія, коли мати кількох дітей відмовилася від новонародженої. Дитина перебуває до місяця на утриманні пологового будинку, поки готується необхідний пакет документів. За цей час шукаємо родичів, які, можливо, допоможуть утримувати дитину або ж захочуть забрати її до себе.

- За цей рік було усиновлено шестеро дітей, - розповідає юрисконсульт Рівненського міського Будинку дитини Олена НІКІТЧУК. – Одинадцятьох дітей прийняли на опіку, трьох - в прийомну сім’ю і дев’ятьох - забрали рідні батьки.