Анатолій Бичков: про медицину, спорт, співи та цілину

Ми вирішили зустрітися з ним напередодні його ювілею, щоб розпитати про життя-буття, яке у Анатолія Бичкова насичене яскравими спогадами та цікавими подіями.

Співам навчав Володимир Івасюк

- Я народився на Буковині у селі Топорівка Новоселецького району Чернівецької області, - розповідає пан Анатолій. - Мама була вчителем, батько обіймав посаду директора школи.

- Як сталося, що Ви зайнялися медициною?

- Взагалі збирався вступати у Херсонське мореходне училище рибної промисловості. Але поки роздумував, не встиг подати документи. Тож сталося так, що поки батьки із відпустки повернулися, я вступив у медучилище. Медицина мені припала до душі. Училище я закінчив із відзнакою у 1967-му році. Після служби в армії працював на станції швидкої допомоги у Чернівцях. А з 1970 по 1976-й - навчався у Чернівецькому державному медичному інституті (спеціальність “лікувальна справа”), після завершення якого отримав червоний диплом. Відтоді й до нині, я - лікар-хірург вищої категорії.

- Чим Вам запам’яталося навчання в інституті?

- Після другого курсу поїхали на цілину у Кустанайську область Куйбишевського району. З Чернівців до місця призначення добиралися чотири доби. За 52 робочих дні я заробив просто шалені на той час гроші - півтори тисячі карбованців! Але й працювали ми важко: робочий день починався о 4.30, а завершувався із заходом сонця.

Я не переставав займатися спортом. У збірній Чернівецької області з легкої атлетики провів чотири роки. А в 1972-му ми виграли першість України серед медичних ВНЗ нашої категорії зі стрибків у довжину в Донецьку. Якщо проглянути товсту кипу моїх грамот, то там є нагороди зі всієї України, а також грамоти з Білорусі, Казахстану…

В інститутському ансамблі співав до шостого курсу. В лютому 1972-го року вокально-інструментальний ансамбль “Водограй” став лауреатом І-го Всесоюзного фестивалю “Народні таланти”. Першим керівником нашого ансамблю протягом двох років був Володимир Івасюк, який вчився на курс вище. Тоді ми позичили костюми в “Смерічки”, а вони, приїхавши на гастролі (“Смерічка” перемогла у телевізійному конкурсі “Алло, ми шукаємо таланти” на фестивалі “Пісня-72” з твором Івасюка “Водограй”, - авт.), залишилися без них. Інколи зустрічалися з Івасюком у Львові. Я його бачив і за два тижні до смерті на львівському вокзалі. Він тоді сумний був. Постояли, поговорили і розбіглися. Так само я не знав, що Назарко (Назарій Яремчук, - авт.) хворий. Він приїздив на 700-річчя Рівного. А товаришував я з ним із 1965-го року. В моїй групі проходив практику його двоюрідний брат, який нас і познайомив.

“Фактично все доводилося починати з нуля”

- Як склалася Ваша кар’єра медика після закінчення інституту?

- З 3 серпня 1977-го почав працювати лікарем-хірургом у Центральній міській лікарні м.Рівного, з лютого 2001 року - завідувачем поліклініки “Північна”, а з першого січня 2006 року - головним лікарем цієї ж поліклініки.

- Скільком людям допомогли? Не ведете таку статистику?

- Робив приблизно 200 операцій на рік, але вже два роки, як “підчерговую”, бо не можу казати хворим, що немає ліків.

- Минуло сім років з того часу, відколи мешканці мікрорайону “Північний” отримали свою поліклініку. Що змінилося за цей час?

- Поліклініка створювалася на базі медико-санітарної частини об’єднання “Рівнельон”. Фактично, все доводилося починати з нуля. Спершу ми зробили ремонт усіх приміщень, свій кабінет я відремонтував в останню чергу. Зараз у нас є усі необхідні спеціалісти, намагаємося постійно оновлювати медичне обладнання. Зовсім нещодавно отримали апарат ультразвукової діагностики харківського виробництва вартістю 130 тисяч гривень.

Загалом поліклініка обслуговує приблизно 40 тисяч мешканців міста. Мікрорайон - компактний, транспортне забезпечення - прекрасне. Раніше людям доводилося добиратися в Центральну міську лікарню за дев’ять кілометрів, зараз виходить значно ближче й економніше.

- Як Ви оцінюєте сьогоднішній стан медицини?

- Є державні програми, спрямовані на потреби медицини. На них за півроку виділено всього 21 відсоток коштів від запланованих у державному бюджеті. Висновки робіть самі.

- Яким чином фінансується поліклініка?

- За першу половину року з міського бюджету нам виділили майже 32 тисячі гривень, а з державного - близько 97 тисяч. Це сума передбачена на рік. З неї за півроку ми використали майже дві третіх. Минулого року фінансування було кращим.

“Люди мене обирали, от я їм і допомагав”

- Ви неодноразово представляли інтереси громади, коли були депутатом різних рівнів. Наскільки важливою для Вас є ця сторінка життя?

- З 1990-го по 1994 рік я був депутатом Рівненської обласної ради першого демократичного скликання, а з 1994 по 2006 роки - депутатом Рівненської міської ради протягом трьох скликань. Люди мене обирали, от я їм і допомагав. Останні чотири роки очолював постійну комісію з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства та соціального захисту населення. Міський голова Рівного Віктор Чайка називав мене “Законник” (таке прізвисько Анатолій Бичков отримав за поміркованість і досконале знання регламенту Рівненської міської ради, оскільки сам брав участь у його створенні, - авт.), бо дуже часто на сесіях міської ради я очолював секретаріат.

- Сумуєте за своїм депутатським минулим?

- А до мене й дотепер люди ходять. Я був депутатом 45-го виборчого округу, живу неподалік від поліклініки “Північна”. У моєму будинку мешкають незрячі. Поки не працював у поліклініці, не знав про них нічого. А так вони до мене приходили постійно в синцях, бо в нашому дворі були ями, от люди й травмувалися. Я звернувся до тодішнього секретаря ради, запросив місцеве телебачення. У результаті - з міського бюджету пішло 43 тисячі гривень на впорядкування подвір’я. І я не для себе це робив, бо ті ями добре бачив, а для людей. Зустрічаючись з мешканцями свого округу в дворах, казав: “Ви давайте мені накази, а я буду їх виконувати”. Зараз же ніхто не знає депутата свого округу, до якого можна звернутися зі своїми проблемами.

Коли ж будуть мажоритарні списки, знову балотуватимуся у депутати.

- Медицина у Вашій родині - сімейна справа?

- Моя дружина, Алла Миколаївна, - лікар-терапевт, молодший син - 15-й медик у сім’ї (якщо брати до уваги нашу з дружиною родини). Є у нас двоє кандидатів наук, старший син - доцент. Місяць тому він був у Празі, а незабаром їде у Амстердам на двотижневе стажування. Менший син перейшов на третій курс медичного інституту.

Життєві історії від Анатолія Бичкова

- У Вас є хобі?

- З піснею не розлучався ніколи. Як вже розповідав, все розпочалося в інституті. Потім співав у ансамблі та у народному хорі Центральної міської лікарні м.Рівного, який отримав звання “народного” у 80-х роках минулого століття (коли Анатолій Бичков був солістом, - авт.). Пригадую кумедний випадок. У 1995-му році хор гастролював у Німеччині. Ми потрапили якраз на свято пива. Хоча в репертуарі було чотири німецьких твори, особливою популярністю користувалася пісня про Степана Разіна. Ми тоді ще й непогано заробили, бо німці неодноразово замовляли нам саме її.

- Чим ще полюбляєте займатися, окрім медицини, звісно?

- Дуже люблю мандрувати. У 1987-му році відвідав Фінляндію, був у Чорногорії, Румунії, неодноразово - у Польщі. В моєму запасі - байки та історії на будь-який смак і на всі випадки життя.

- Розкажіть дещо читачам нашої газети.

- Коли був у складі рівненської делегації у німецькому місті Візенхайт разом із Євгеном Кучеруком, головним лікарем ЦМЛ, останній наказав усім вдягнути костюми та краватки на прийом до бургомістра. А спека тоді стояла неймовірна! Ми прийшли за п’ятнадцять хвилин до початку прийому, все з нас тече, коли ж дивимося, - німці повбиралися по погоді, сам бургомістр - у шортах та футболці. Нас пошкодували і одразу повели у внутрішній двір до фонтану, ми ж почали скидати з себе піджаки (cміється, - авт.).

Якось асистував під час двох операцій у м.Фолках (Німеччина) у невеличкій клініці на 65 ліжок. Коли ж професор Георг Клозе представив мене пацієнтові, якому я робив операцію, то його здивуванню не було меж - лікар з України! Потім у місцевій газеті з’явилася велика стаття з фотографіями про українського хірурга Анатолія Бичкова, а я навіть незчувся, коли ж мене фотографували…

В Оберфіхтаху (Німеччина) вразило пиво. Ми зайшли з німецьким другом у місцевий пивбар “У Петьки”, а там - 52 різновиди пива. “Вальтер, я стільки не осилю”, - кажу товаришеві. А коли нас повезли на екскурсію на Мюнхенський медичний завод, був просто в захваті від організації робочого процесу й ідеального порядку. Коли ж дивлюся, німець стоїть навколішки на газоні та жовту траву щипчиками видирає! Це ж треба, яка ментальність!

- 24 серпня Вам виповнюється 60 років. Вже вирішили, як святкуватимете ювілей?

- 24-го серпня - разом із родиною у колі друзів, а 26-го - відзначимо з колегами.

- Дякую за інтерв’ю. Бажаю гарно відсвяткувати! Найкращі вітання від колективу редакції нашої газети!