Для того, щоб цінувати життя, потрібно побувати на волосок від смерті

Малий пухнастий бідолаха тремтів від страху і перелякано оглядався на перехожих. Йому було незрозуміло, за які такі провини на його хвіст начепили металеву банку.

До натовпу підійшов старий чоловік. Із сумом в очах він поглянув на дітей, які ще не пізнали цього життя, але вже встигли на нього розсердитися. Чи могли вони знати, що подібний до цього котик колись, в далекі воєнні часи, подарував чоловікові шанс жити.

…Війна. Перші дні окупації. Сергій Мефодійович і не помітив, як його спогади виринули назовні й вилилися в слова, які він промовляв уголос.

…Немає людей, немає будинків - все знищено, всіх вбито. У ямі, перед якою ще кілька годин тому стояли молоді солдати і мешканці села - в надії померти, швидко, без болю - тихо. Їх розстріляли. Деякі легко поранені люди, намагаючись врятуватися, ховалися під тілами померлих. Але навіть у такій надійній, які вони вважали, схованці, їх все одно знайшла смерть… Тихо, Боже, як було тихо. Від однієї тієї тиші можна було збожеволіти – було село і немає, жили собі сім’ї, виховувалися діти – а тепер… лише моторошна тиша та спогади.

Сергій розплющив очі, намагаючись пригадати останні хвилини. Очі дивилися на вкрите зірками небо – він живий! Раптом солдат відчув, що щось холодне і тяжке не дає грудям дихати і перехоплює подих. Боже, це рука колишнього соратника. Мабуть, він до останнього, виконуючи свій військовий обов’язок, намагався захистити друга від кулі, але… не встиг дотягнутися, помираючи на плечі. Несподівано Сергію неймовірно сильно закортіло піднятися й побігти геть від смерті. Він обережно посунув тіла, але ноги - чому його не слухалися ноги?!

“Бігти геть!” - ця думка не давала спокою, і він щосили піднявся на руки й почав потроху повзти. Один такий рух здавався Сергію вічністю, але бажання вижити було набагато сильнішим за смерть. 20 метрів перетворилися для нього на неймовірно довгу відстань, яку він долав, переборюючи страх, втрату свідомості й біль. Він проповзав через тіла людей, з якими ще вчора сміявся, пив молоко, яким розповідав про перемогу й щасливе майбутнє. Він вдивлявся в кожне обличчя, щоб назавжди у пам’яті викарбувати їх й розповісти про них нащадкам. …П’ять метрів до свободи. Аж раптом Сергій злякався – а що далі? Куди він йтиме, кого шукатиме? Навкруги лише спалене село й ліс. Раптом він побачив стіни розтрощеного млина. “Ось мій порятунок”, - подумав молодий солдат і відчув незрозумілий прилив сил.

Він повз довго, годин п’ять. А коли припав спиною до стіни млина, заснув, як маленький стомлений хлопчик. Тепер навіть час почав йти по-іншому, відлік рахувався не годинами, а миттєвостями, коли він був при пам’яті. Голод не давав стулити очей. “От вже природа людська”, - з гіркою посмішкою міркував Сергій, - “як мало потрібно людині для щастя – попоїсти”. Він озирнувся і побачив, що неподалік стоїть вціліле жорно. На такому колись мололи борошно. Борошно! Сергій зібрав докупи останні сили і знову поліз, і знову, виборюючи право на життя.

Він провів по коліщатку пальцем і… о, Боже, на ньому лишився шар борошна. Не думаю, що у сьогоднішньому житті ми зможемо зрозуміти стан людини, яка ласує цим продуктом. А тоді й борошно було за розкіш. Він злизував і злизував білий пил, аж поки у животі не стало тепло. Тоді то й наступив довгоочікуваний сон…

Так Сергій провів чотири дні. За цей час він встигнув огледітися, побачити, що зовсім близько, метрів за триста від млина є ліс. А в лісі, певно, є наші, радянські партизани. Тепер його метою були ці хащі, а в них – довгоочікуваний порятунок. Потрібно було будь-якою ціною набратися сил, але… знову не було що їсти. Голод брав своє, і більшу частину часу Сергій був у забутті. Скільки так тривало - невідомо. І от одного разу він розплющив очі й побачив біля себе кота. Спочатку солдату здалося, що він марить, але хвіст миші, яку тримав кіт у роті, крутився так натурально, що йому хотілося повірити навіть у неймовірне. Сергій спробував простягнути руку… А кіт… Він лише перекусив живу мишу навпіл, плюнув й пішов собі геть.

Кістки, шкіра, хвіст – яка різниця, Сергій з’їв ще теплу плоть істоти і знову заснув. Коли відкрив очі, аж перелякався – перед ним сидів той самий кіт-рятівник зі свіжою здобиччю. Так тривало кілька днів. Чи-то мовчазна підтримка нового друга, чи-то “обіди”, якими той пригощав солдата, але сили поверталися. Поверталося й бажання потрапити до лісу. Здавалося, потрібно зовсім мало.

…Почулися звуки мотоцикла. Сергій знав, що в цих місцях оселилися німці, й сподіватися на “наших” нема сенсу. Зовсім близько звуки притихли. Невже це кінець? Вслухаючись у німецьку мову, чоловік зрозумів, що солдати прямують просто до нього. Він заплющив очі й завмер. Здавалося, стукіт його серця, яке хотіло ще жити, чують усі…

Несподівано на порозі млина він побачив свого друга – сірого котика, який вів за собою, ви не повірите, з двадцять товаришів. Кіт вдруге прийшов рятувати солдата. Котяче військо з криками кинулося на німців, які ледь спустили штани для…

Від переляку вони лише встигли дістати зброю й почали відстрілюватися від несподіваної атаки.

…І знову тихо. Сергій розумів, що далеко не кожна людина здатна двічі врятувати чуже життя, а тут - кіт. Солдат виліз зі схованки. Всюди лежали мертві коти, а ті, яким вдалося врятуватися – втекли. Але Сергія не цікавили всі. Серед маленьких трупиків він побачив тіло свого друга. Друга, який не дав загинути від смерті, друга, який відстояв його життя, безкорисливо віддавши своє, друга…

Сльози пеленою закрили очі, несамовитий біль закрався і в груди. “Друже! Як же…”, - Сергій потягнувся до кота. “Дякую тобі, друже!”. Голіруч Сергій вирив маленьку ямку, обережно взяв тіло свого рятівника і поховав. Потім він ще довго лежав поряд із могилою, погладжуючи землю. “Я буду жити. Ти віддав за мене своє життя, і я просто не маю права здатися. Я буду жити за нас двох!”.

Сергій взяв волю “у кулак” і поповз. Він повз, плакав, озирався…

Ліс, партизани. “Друже, як тобі вдалося вижити у тій бійні?” – дивувалися вони. “Мене врятував друг”, - із сумом відповів Сергій.

…Тихо стало біля Дому офіцерів. Сльози текли по щоках дорослих чоловіків і ще малих дівчат. Сергій Мефодійович підвів погляд на дітей, які перед тим мучили кота, і тихо промовив: “Відпустіть. Для того, щоб почати цінувати своє і чуже життя, вам не потрібно бути на волосок від смерті”.