Я не думаю про таке, а трапляється

Я уявила, що наш український народ – це маленький, нещасний і облізлий Голуб, який знайшов собі шматочок сухого хліба і наодинці від братніх народів хоче ним поласувати, тому і злетів на верхівку височенного дерева. Але не так буде, як наш народ собі хоче, бо під деревом на нього вже чатувала купка кандидатів на пост короля міста. Як славно вони просили віддати свій голос за того чи іншого претендента! І як же вони зі шкури лізли: благали-благали, вимагали-вимагали, обіцяли-обіцяли, навіть різноманітні іграшки пхали, рекламками хизувалися, божилися годувати і вдягати народ до кінця життя, влаштовували супер-шоу з танцями і співами. Та біднесенький наш Голуб сполохано крутив головою, дивлячись на весь цей натовп, не тямлячи, хто що робить, де робить і навіщо. Те, що залишиться без останнього кусочка хліба – природньо, але ж потрібно довіряти комусь, ні, не комусь, а найкращому з усіх… Їх так багато, аж очі розбігаються, і всі їсти хочуть, всі репетують, обіцяють одне і те ж, навіть зрозуміти важко, хто і що пророкує… Ой, як це все складно! Але треба зібратися з думками і добряче придумати, ні – подумати. Добре подумавши, наш простодушний народ вирішив, що справедливим буде такий варіант, коли за орієнтир потрібно брати голос, адже не даремно він так гарно вміє канючити. О, а це вже щось цікавеньке, голоси обранців поділилися на чоловічі й жіночі. Вслухатися, що саме вони пропонують, і наскільки життя при їхньому правлінні зміниться, не було ніякої наснаги і здоров’я. Зневірившись у власному здоровому глузді, Голуб роззявив дзьоба, мовляв: “Тьху на вас, буде, кому Боженько пошле”. Але не все так просто, як здається, - не встиг той окраєць хліба впасти, як його пхають вже назад. Як все набридло, всі щось ділять на багато-багато шматочків, особливо мерське м’яке кріселко.

Наш змучений і спраглий до правди Голуб зі скорботою про нашу владу мирно складає лапки на грудях, подумки складає заповіт… Але натовп червонощоких депутатів не бажає зупинятися, вони стягують його за хвіст і промовляють: “Бач, що надумав наш коханий народ, хоче померти, залишивши нас, бідних, без шматка хліба”… Виливають на птаха миру відро крижаної води, гладять по пір’ячку, пестять, цілують, заспокоюють. Сполоханий птах вже замовкає, тихесенько, смиренно кліпаючи очима, перекушує той проклятий шматок хліба і кидає його у навіженне стадо, ніби найхудішим, най-обдертішим, найчеснішим, і благає Бога, щоб якнайшвидше його повернули у ріднесеньку кліточку у такій милій, тихій, звичайній Божевільні… У ріднесенькій Україні…

Маячня, повний безлад у моїй голові, все ж буде добре, не настільки наша влада безпорадна і страшна, ми ж із вами живемо у демократичній Україні. Обов’язково зробимо правильний вибір, і віддамо свій голос за найкращого…

Але ось вам і інший витвір уяви…

Йой, як файно. Немає нічого кращого, ніж старе українське село, неначе зі сторінок Шевченківського “Кобзаря”: “садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть”, тинок старенький. Біля мазанки, на ослінчику, сидить, як пава, справжня українська дівчина, така гарна, аж очей відвести немає сил, а навколо неї - сила-силенна хлопців, а у них від тієї вроди аж слина тече, оченята блищать, ручки потіють, одразу видно: справжнє Кохання. Та вони не просто милуються нею, а всі ревно бажають посвататися. Прислухавшись до розмови, чую - ой, нене, всі співочі солов’ї у повному нокауті. Які ж пісні, які обіцянки говорять один поперед одного справжні українські парубки. Я по собі знаю, що жінки люблять вухами, але ж не настільки…

- Яка ж ти славна, вродлива, раціоналістична та демократична, ти за мною будеш, як за кам’яною стіною, буду леліяти і голубити, всі гроші до хати носитиму, навіть чужі… А хатина яка в нас буде, ніхто такої не матиме, а діточки які у нас файні будуть, як квіточки у полі… Працювати, кохана, не будеш, все я за тебе робитиму. Хочеш, моя солоденька, конхветку? А зіроньку з неба?

І все це повторюється знову і знову, так багато пустомолотів, отих даремних “ля-ля-ля”. Аж нудить від того всього. У нашого народу є досить влучний вислів: “Собака багато бреше, язиком лепече”. І скільки ж то треба набрехати, щоб язик не спух. Ще й гроші викидають на різного виду агіточки, а як добре подумати, то на теперішніх діточок і буквариків не вистачає, зате на політику кошти віднайдуть завжди.

Вибір у нас із вами великий і, мабуть, ще не закінчений. Тому, хоч і не хочеться, а його потрібно робити. Але ж я й егоїстка, хтось же ж із нас має жити добре. Всі не можуть. Хай хоч один поживе на благо Батьківщини, кандидати теж люди… Може, і до нас – простих смертних, колись черга дійде… Потім, у далекому майбутньому, у наступному житті, можливо, так і буде, але я беру й це під сумнів.