Погляд із Піренеїв

Як же працюється Володимиру Прокоповичу за кордоном та яким є його погляд зі сторони на місцевий волейбол?

- Пане Володимире, як відомо, вперше Ви подалися до Португалії ще у 1999 році. Якими були причини від’їзду?

- До Португалії я подався з трьох основних, на мій тодішній погляд, причин.

По-перше, ВК “Полісянка” залишила Суперлігу України. По-друге, у команді стався розкол. Усе це закінчилася розпродажем провідних гравців “Полісянки” після кількох невдалих сезонів уже не під моїм керівництвом.

Ще однією вагомою причиною стало закриття Інституту культури, на базі якого й існувала команда. Виникли й певні сімейні негаразди.

Під впливом усіх цих подій я вирішив погодитися на пропозиції із закордону і спробувати іншого життя і роботи, а також збагатити свій світогляд, досвід, знання і практику. І не шкодую про тодішнє своє рішення.

- Ви частенько навідуєтеся до Рівного, а отже, мабуть, у курсі більшості подій. На Вашу думку, що саме змінилося у місцевому спорті за ці роки?

- Люблю Рівне, тому що кращі часи моєї молодості пройшли у цьому місті. Та й живуть там рідні, друзі, з якими я при нагоді підтримую зв’язок.

Що стосується новин, то я чи не щодня переглядаю сайт “Рівне Ракурсу”. Постійно переглядаю новини, моніторю сайти спортивних федерацій, Міністерства спорту України. Вважаю, що спортивні журналісти повинні писати про причини, наслідки, а не тільки констатувати факти.

Що змінилося в місцевому спорті? На мій погляд, особливих змін не відбулося. Щоправда, збільшилася кількість різних команд, і це - добре. Але сьогодні час диктує якісні зміни у великому спорті. На Олімпійських іграх у Пекіні Україна не була представлена жодним ігровим видом спорту. Волейбольні команди України вже не потрапляють у топ кращих команд Європи і ніхто не проводить детального аналізу, чому так? Те ж стосується і місцевого спорту. Результативно працюють ті тренери, які працювали і десять років тому (наприклад, Шемосюк). А де ж нові імена? Де універсальна програма розвитку спорту на п’ять, десять років вперед?

- Певно, шлях на вершину тренерської роботи за кордоном був нелегким?

- Це не в Україні в закулісні ігри грати! По-перше, тренер повинен знати дуже багато, особливо про тенденції розвитку і специфіки волейболу в кожній передовій волейбольній країні світу. Добре знати методику, менталітет нації, країни, де працюєш. Потрібно постійно брати участь у міжнародних семінарах і конгресах. Обов’язкове володіння комп’ютером і відео-комп’ютерним аналізом. Слід бути готовим до критичних зауважень преси, фахівців з різних країн світу і, найголовніше, конкурентноспроможним. Сьогодні в моїй команді грає дві бразилійки, одна американка, українка, перуанка і решта - іспанки. З них - п’ять гравців національних збірних команд своїх країн.

- Які перешкоди довелося подолати, аби отримати ліцензію тренера європейської суперліги?

- Перешкод було багато. По-перше, це мовний і менталітетний бар’єр. Ліцензію тренера суперліги іноземцю отримати непросто. Треба потрапити на чемпіонат Іспанії і показати, на що ти спроможний. У мене така нагода трапилася в сезоні 2006 -2007, коли я очолив маленький клуб із Галісії. Зі мною клуб здобув вісім медалей регіонального чемпіонату Іспанії у всіх вікових групах чоловіків і жінок. Це не залишилося поза увагою керівництва Королівської федерації волейболу Іспанії. Мені запропонували навчатися на вищих курсах тренерів. Лише по завершенню навчання, у квітні 2008 року Вищий Національний Тренерський Комітет Іспанії присвоїв мені вищу тренерську категорію і надіслав диплом. Одразу після цього вдалося влаштуватися на роботу в один із клубів суперліги.

- Яких успіхів досягли за час роботи у Західній Європі? Зокрема, у нинішньому клубі?

- Попрацював у Порто, Лісабоні, на Азорських островах в Іспанії. В різних вікових групах здобув 14 медалей, чемпіон Португалії 2004 року, Чемпіон Галісії 2007 року (кадети).

У вересні цього року прийняв жіночу команду Суперліги Іспанії “Ribeira Sacra Monforte de Lemos”.

На сьогодні ми виграли шість матчів. Наразі ділимо із суперниками 2-6 місця турнірної таблиці.