Любов не має віку

Колеги пишаються Марією

Час не дав легкої долі Марії та Василю Науменкам, проте вони не гнулися під його ударами. А допомогло їм у цьому велике почуття, що “спочатку розкривається, а пізніше - роздивляється”.

Того ж дня розмовляв із багатьма страклівцями. Відповідаючи на питання: “Як ставитеся до незвичайного шлюбу?”, кожні чотири з п’ятьох співрозмовників по-доброму дивувалися вчинку односельчанки. Нянечки з будинку-інтернату, якщо хочете, навіть пишалися, що працюють поряд із такою самовідданою жіночкою, відзначали її сумлінність, лагідність, материнську жертовність. У Науменків одна обдумано говорить, інший - уважно слухає, один надихає, інша - заробляє. Але обоє щиро кохають. Ото коли одна із товарок іронічно зауважила, мовляв, “там немає чим захоплюватись, давно розбіглися б, та людей соромно”, то всипали їй няньки прямим текстом по саму зав’язку:

- Чого кидаєш свої п’ять копійок, Олько, чого заздрісно кривиш губи? Якби у тебе зі Степаном так ладилось!

Пройшовсь довгенькою вулицею Широкою, що одним кінцем впирається у поле. Чув різне від стрічних: “Не було випадку, щоб Науменки скандалили. У цій сім’ї немає поділу на “твої діти” й “мої діти” - є “наші діти”, “Маються часом із квасом, а порою - з водою, та не скаржаться на життя”, “Це про ту питаєте, яка з дурдому на свою голову каліку взяла?”, “Маруся - молодець - кувала залізо, поки гаряче!”.

І дім добротний,

і доброта осіла

в нім

А ось і орієнтована “фігура” в кінці вулиці, відлічив від неї по ліву сторону третину обійстя. Нічим воно не різниться від сусідніх. Добротний дім, криниця, кілька фруктових дерев, квіти в палісаднику, надвірні будівлі на просторому дворищі. Щоправда, до порогу веде суцільна підмостка для інвалідної коляски (заміняє пандуси). Та в сінях – зо два десятки “різнокаліберних” взуванок, видно, мешкає тут чимало людей.

Через кілька хвилин невисока статна чорнява господиня знайомить з худорлявим русявим чоловіком, вкритим на ліжку ковдрою. Міцний потиск правиці, оцінюючий погляд жвавих очей з-під окулярів. Оце і є 58-річний глава сім’ї, пан Василь. Дійшли з ним згоди, що потрібно писати не лише про злих людей, але й про добрих. Бо в обох випадках історії чомусь вчать читачів. Деталі власноїі житейської одіссеї розшифровувати не став, сказав лишень, що родом із Макарівського району столичної області, після закінчення технікуму працював будівельником на Оженинському цукровому заводі. Дружина померла. П’ятнадцять років тому ампутували йому ногу. Додалися ще хвороби (пізніше черговий лікар будинку-інтернату назвав їх цілий “букет” у колишнього пацієнта), які й прикували до ліжка. Обставини склалися так, що опинився у соціальному закладі Дубна. Дивлячись годинами у вікно, гнав від себе сумні думки, бо знав, що тіло, хай і немічне, підкоряється волі, а її зусиллям можна вигнати з себе будь-яку недугу. Десь читав, ніби сильні духом не хворіють. І собі хотілося бути таким.

Та не все було так просто. Почав відмовляти хребет, не слухалася здорова нога, “допікали” болячки внутрішніх органів.

Потяглася сіра буденщина. Не раз мріяв про людину, котра б морально підтримала, зрозуміла, добрим словом розрадила.

На нового хворого санітарка Марія звернула увагу не відразу. Вирішила про себе: “Якийсь дивний дід” (а білобородому “дідові” ледь 43 рік пішов).

З часом “розвідав” обстановку його сусід по палаті Петро Анциферов. Говіркий, він напівжартома-напівсерйозно запрошував жіночку сідати, - мовляв, мається жених, теми для розмов “підкидав”. А 33-річна страклівчанка теж моральну травму пережила: помер чоловік Віктор, залишилася вдовою з шістьма дітьми на руках, найменшенькій щойно третій рік минув. Як ніхто, вона потребувала теплого слова, підтримки, мріяла про міцну опору в сім’ї - надійне чоловіче плече.

Зрозуміли,

що слід крокувати поруч

Не відразу відкрились серця людей, обділених долею. Та настав час, коли обоє зрозуміли, що не можуть нарізно, що одне одному потрібні, що слід крокувати поруч. Бо жити потрібно і дивному Василю, і зажуреній Марії. Як ховатимешся зі своєю бідою від людей, то й сонце не догодить. Правда, довгенько зважували, що “кинуть” у спільний котел. У жіночки - дитячий виводок, у якому четверо школяриків. Нічого собі “додаток” до спільного життя. У чоловіка - “букет” хвороб, безпорадність, малий буде толк від нього новоспеченій сім’ї. Та й як діти поставляться до вчинку матері. А тут ще й “доброзичливці” нашіптували пані Марії: “Навіщо тобі каліка, пізніше каятимешся, що долю з ним зв’язала. Не любить він тебе, йде на все готовеньке”.

Не обминали “увагою” й пана Василя: “Хочеш на себе відповідальність за чужих дітей звалити? А якщо підуть ще й свої…”

Але в нещасті доля завжди залишає дверцята для виходу. Зваживши всі “за” і “проти”, наші герої пішли на рішучий крок. Мати вдови, колишня словацька переселенка Сюзанна Варга, розсудила: “Слухай, доню, як тобі серце підказує. Ніхто не хоче бути одиноким навіть у раю. А нашому життю до раю - ой, як далеко!

Сам Василь Макарович по-філософськи оцінює одруження. Сталось, мовляв, так, як писав великий поет: “Вона мене за муки полюбила, я ж полюбив за співчуття до них”.

І поїхала майбутня дружина в РАЦС на маршрутці, а майбутній чоловік - на інвалідному візку. То було чотирнадцять років тому. Що сказати про них? Науменки відтоді переконалися, що тяжка повна торба, та ще тяжча - порожня. Зарплати дружина по десять місяців не отримувала, а тут ще й пенсію видавали частинами, бартером. А школярам Оксані, Наталі, Марусі, Мишку треба й одежину сяку-таку справити, і на книжки та учнівське приладдя копійчина потрібна. Виручав город, тримали свиней, курей, індиків. І всі працювали, бо хто візьме на себе чужий клопіт?

Були й значущі події за цей час. Провели газ до будинку. Справили гарні весілля Тетяні та Наталії, чотирьох внуків уже дочекалися. Коли тринадцять років тому пані Марія почула під час обстеження на УЗД, що народить двійню, мало до стелі не стрибала, бо добре знала: сім’я міцнішає спільними дітьми. Приємно, що чоловік і старші “притерлися”. Поки дружина була на роботі, пан Василь допомагав їм з уроками, ненав’язливими порадами. А тут ще й на світ Божий з’явилися очікувані (нічого таїти) Катруся та Віта. Отож, членів на сімейному судні побільшало. Є про кого турбуватись, дбати.

Вірність - коли дивитися в одному напрямку

Що таке життя? Це трохи радості (доля рідко буває тільки веселою), трохи любові й сподівань, трохи надій, а решта – скрипуче ярмо буденщини, особливо на селі, де півень замінює оперу й театр. Начитаний глава сім’ї погоджується, що письменник Михайло Стельмах мав рацію, пишучи так. Нечасто вдається пану Василю “вийти” на подвір’я чи поремонтувати щось із взуття (у молодості вчився на шевця). А копійка згодилася б: у сім’ї троє школярів, студентка Мирогощанського аграрного коледжу. На старших дітей гріх скаржитися. Михайло після школи на роботу влаштувався, Оксана щойно повернулася з Польщі, де була на заробітках. Головне, що діти визнали його батьком, радяться з ним, шанують.

Кожен у житті має свій покіс: один - у руках, а другий - у душі. А ще мусить прожити свою, а не чужу, долю. Нелегко інваліду, хотів би вагомий “покіс”, принаймні, вагоміший, робити для сім’ї. Та коли кожен день, відведений “згори”, сприймати, як щастя, то це і буде щастям. Пишається пан Науменко, що сім’ї потрібен. Долаючи свої хуртовини, чоловік переконавсь: не мала б його душа спокійного пристановища, якби не дружинина вірність. Не так вже й часто подружжя між собою згадує слова любові й поваги, та на ділі пізнало, що кохання й вірність не в тому, аби дивитись одне на одного, а в тому, коли дивитися в одному напрямку, виручати при потребі. Як далі проляже їх життєва стежина - залежить від самих страклівців. Здалося мені, що багато значить обронена паном Василем фраза: “Можемо гордитися храмом, зведеним на любові, в ім’я якої вірна дружина навіть у 48 літ готова подарувати чоловіку третю дитину”.