Юрій Собчук: “Сім’я – моє найбільше надбання...”

- Юрію Антоновичу, як кажуть, все починається в житті з малого...

- Народився я в Рівному, у сім’ї робітників меблевої фабрики. Жили ми на вулиці Тувинських Добровольців, навчався я в шостій рівненській школі, що на Дворці. Любив фізику, математику, любив грати в футбол, хокей - тоді дитяча свідомість ще не була “окупована” комп’ютерами, тож ми вели здоровий спосіб життя.

У Хмельницькому вищому артилерійському командному училищі здобув кваліфікацію інженера з експлуатації ракетних установок. Одразу після його закінчення, у 1980-му, доля закинула на службу в Потсдам, де був командиром взводу та батареї у складі групи тодішніх радянських військ у Німеччині. Там мені страшенно поталанило: адже освоїв дві найсучасніші самохідні артилерійські системи - 2-ес-5 - під умовною назвою “гіацинт” та 2-ес-7 - “піон”. Це, повірте, було справжньою професійною знахідкою для лейтенанта. А далі, з 1985-го, - командир батареї в Червоноармійському Далекосхідному військовому окрузі, уже в званні старшого лейтенанта. Село Нове Смидовицького району Єврейської автономної області Хабаровського краю – ось так звучала моя нова адреса. Хоча євреїв там зустріти, власне кажучи, було важко...

- Сім’я - а звідки вона взялася у старшого лейтенанта?

- Це окрема історія. У 1982 році, наприкінці квітня, я приїхав з Німеччини у відпустку до батьків. Прогулюючись містом, заради цікавості зайшов до весільного магазину на проспекті Миру. І побачив там дівчину, яка чомусь одразу запала мені в душу. Я, звичайно ж, знайшов нагоду зустрітися з нею знову. Це була моя Олена Зінкевич. Вже 11 травня ми з нею подали заяву до загсу, а 22-го - відгуляли весілля. Відпустка ж бо закінчувалась! З тих пір ми разом ось уже 26 років - торік відзначили срібне весілля. 29 грудня 1983-го у нас народився син - ось такий передноворічний подарунок зробила мені дружина. Назвали його іменем діда - Антоном. От вони, Олена й Антон, і приїхали до мене в Хабаровський край. Там мені виділили двокімнатну службову квартиру. Та ми жили лише в одній кімнаті - в другу ж ходив “на прогулянку” в буквальному сенсі цього слова Антон: у шубі, шапці, рукавицях. Адже на вулиці були такі вітри та морози, що вода в квартирі замерзала просто в чашках! А коли навесні розливався Амур, продукти нам доставляли вертольотом: словом, у селі Новому все для нас було по-новому. Ковбасу, пригадую, на місяць уперед закуповували. Ми й тепер удома часто жартуємо: мовляв, перевірені й холодом, і голодом... Тому наступне переведення на службу до Дрогобича сім’я сприйняла як подарунок долі. У Дрогобичі служив начальником штабу, командиром дивізіону, начальником тилу бригади. Там у нашій однокімнатній квартирі мирно співіснували улюбленці сім”ї: шотландська коллі, папуга, канарка та акваріумні рибки.

- Ви так любите тварин?

- Дуже. Це вірні друзі, на яких завжди можна покластися: не викажуть. Коллі прожила в нас 12 років, разом з нами приїхала до Рівного, коли я закінчив службу. Сьогодні ж маємо нових друзів усієї сім”ї: це азійська порода вівчарки - алабай, якого звати Карім, та папуга Жако. Коли повертаюся з роботи, півгодини рідні мене не чіпають - розмовляю з Карімом та Жако. І всі негативні емоції наче рукою знімає.

- Знову Ви про роботу: але ж військовому у відставці ось цю, “мирну” роботу, треба було ще знайти...

- Мою, так би мовити, цивільну долю визначило знайомство з Віктором Чайкою. Я просто пішов до нього на прийом, розповів, хто я такий, чим займався в житті та звідки тут узявся. Незабаром, у лютому 1999-го, міський голова призначив мене директором “Міськсвітла”. А там - восьмимісячна заборгованість із зарплати, все побито, потрощено. Разом із колективом вибиралися з такої скрутної ситуації. Вже у серпні мене призначили начальником управління комунального господарства Рівного, а з 2002-го - начальником управління житлово-комунального господарства.

Ті найважчі для галузі часи, коли борги із зарплати сягали 12 місяців, щиро співпереживала й моя сім’я. Дякувати Богу, вони минулися. Але разом зі мною їх пережили дружина Олена, яка зараз працює в управлінні торгівлі міста (вона закінчила Київський торговельно-економічний інститут) та син Антон, випускник Київського університету права, нині помічник судді в міському суді. До речі, ще неодружений.

- Що для Вас у житті означають батьки?

- Батьки - це все, що є найкращого у цьому світі. На жаль, мої батьки рано пішли з життя. Батько Олени, лікар за фахом, - теж. Тому другою мамою є для мене теща Тамара Іванівна Грушинець, яка вже півстоліття (вдуматися тільки! - авт.) працює лікарем у першому рівненському пологовому будинку. Вона щодня і щогодини робить найсвятішу на цій землі справу - допомагає засвітитися маленьким сонечкам, з’явитися на світ новим рівнянам. Ми часто кажемо, що з її рук пішло в широкий світ пів-Рівного. Якщо це перебільшення, то, повірте, незначне. До речі, саме бабуся першою тримала на руках і нашого Антона, що виріс нам усім на радість. Ми дуже любимо бувати всі разом. Як тільки випадає нагода, у вихідні неодмінно подорожуємо. Не по закордонах, ні: у Луцьку, Тернополі, Кременці чи Почаєві щоразу відкриваєш стільки нового й цікавого! Прекрасне поруч із нами, варто лише придивитися й побачити…