Діждалась принца дівчина

Про родину “маленьких” морозівчан я пам’ятав, навіть згадував у матеріалі про хуторянина. Ще коли працював редактором газети, отримав від всесильного першого секретаря райкому партії чітку вказівку: “Розберись у колгоспі імені Чкалова, що й до чого, “раздєлай” ветфельдшера, як Бог черепаху. Угробив, розумієш, кілька телят. А за молодняк треба комусь відповідати. З Гринюком (голова правління - авт.) я вже толкував, аби “напер” “карлушу” к чортовій матері. Не жалій гострих слів для нерадивого”.

Поїхав на вранішнє доїння у Галичівку, бригадне село приміського господарства. У корівнику застав кілька доярок і невисокого хлопчину, який ретельно згрібав гній з-під худоби на транспортер. Коли завів мову з жіночками про “гріхи” ветеринарного працівника, то почув, що падіж молодняка - не вина, а біда Миколи Григоровича. Бо голова правління Іван Гринюк не зреагував на зауваження фельдшера, змиривсь, аби майстри облаштували клітки для загартування молодняка. Тепер вони шукають крайнього. Та доярки ображати Ковальова, який днює й ночує на фермі, не дозволять, підуть шукати правди до прокурора. Раніше невиправданого падежу телят, овець, свиней не було. “Та краще поговоріть з ним самі!”- котрась зі співрозмовниць махнула рукою в бік “хлопчини”, який і далі мовчки згрібав гній з-під корів на транспортер.

Ледве “розговорив” несправедливо ображеного начальством спеціаліста. Зате зрозумів, що відданішого тваринництву чоловіка годі й шукати. Отак познайомився з Ковальовим (пізніше не раз писала про нього районна газета), вирішив своє слово сказати на захист ветфельдшера перед районним партійним “царем”.

А працював Микола Григорович зі знанням справи, по допомогу до нього зверталися мешканці сусідніх сіл, навколишніх хуторів. І нікому не “колов” зір його зріст (навіть півтора метра не “дотягнув”), дивна хода, бо поважали його люди за старанність та готовність прийти на допомогу, знання, непідробну любов до братів наших менших.

Бував я декілька разів у Ковальових, радів, що живуть у злагоді вони. Дружина ветфельдшера трудилась “льонаркою”, така “як усі”. Народилась у сусідньому селі Велика Клецька, побачила свого судженого на весіллі, коли в її село сестру заміж віддавав. Недовгою була в них бесіда, та дівчина багато зрозуміла. Як сватів заслав, ні хвилини не вагалася, хоч стала на дибки рідня, дивувалися сусіди, відраджували знайомі: “Чи тобі непереливки, чи світ клином зійшовся на такому женихові?” Не відступилась, побралися, мріяли про велику дружню сім’ю, в якій буде багато дітей. Та й щастя в дім не забарилося. Надійка - первісток Ковальових. Її вага була понад чотири кілограми, і баба-повитуха жартувала, що донечка буде баскетболісткою. Потім ненька співала колискових Валечці, а “мізинчиком” став Сергійко. Лише Валентина вдалася у маму (і зростом, і статурою). Вийшла заміж, мешкає у Рівненському районі, удвох із чоловіком Олександром виховують двійко фізично розвинених і здорових школярів - Дмитра й Артемка. А от у Надії та Сергія перемогли батькові гени: стали дочка і син малорослими. Майже три десятки літ берегиня роду прожила з чоловіком, як за стіною, ніколи прикрого слова від Миколи не почула, тепер доживає віку з дітьми, бо десять років тому пішов у кращий світ коханий.

Знаю, що Ковальови зверталися не до одного медичного світила, щоб з’ясувати, чому сталися прикрі зміни в генетичному родинному дереві. Адже Федір, Марія, Софія в фізичному плані нічим не відрізнялися від батьків, мають нормальних дітей, внуків. Лише брат їх (народився Микола в горезвісному 1937-му) чомусь перестав рости - від нього започаткувалась аномалія в родині. Вчені-медики визначили страшний діагноз: в батька, сина і дочки - гіпофізарний нанізм, хвороба могла передатися генетично від далеких предків. Їй можна було зарадити, щодня вводячи хворим гормони росту. Це коштує (на сучасні гроші) 40 тисяч гривень на рік. Звісно, Ковальови таких грошей не мали, а головне, що лікування не почали вчасно. Отак і залишилися без діла рекомендації спеціалістів Київського інституту ендокринологів.

Надія влаштувалася техпрацівницею в райспоживспілці. Обов’язки - нескладні для дівчини, зріст якої 138 сантиметрів, а вага ледь до 50 кілограмів сягнула. У звичну категорію карликів (чоловіки - до 130 см, жінки - до 120) морозівчанка ніби не вписується. Кажуть, що в Україні майже тисяча таких “маленьких” громадян, у яких великі проблеми. Ніхто не скаже, скільки їх на Рівненщині, отих, що називають ще “метр з кепкою”, тобто, з кількома сантиметрами. Вдалося встановити, що в районі - п’ять. А от 36-річна циганка Галина Воловага з Переяслав-Хмельницького (Київщина) виросла лише на 105 сантиметрів, а словачка Валерія Дворовчик, мешканка села Жорнова Великоберезнянського району, що на Закарпатті, має лише 95 сантиметрів росту.

Треба зняти шапку перед пані Надією. Зарплатня в неї, самі розумієте, невисока. Тому ще в одній міській організації підробляє. І вдома є коло чого крутитись: мають город, корову, свиней, конячку. Ото частенько пішки за сім кілометрів несе в райцентр літру молока на ринок, аби якусь копійчину мати.

Нагадав я дівчині про одну з телепередач Андрія Малахова “Велике прання”, що звалась багатозначно: “Мій зріст - моя проблема”. Переважна більшість “велетнів” і “маленьких” скаржилась на складнощі життя, мовляв, потерпають, що не такі, “як усі”. І ось що почув від кооператорки. Не вельми реагує, коли відчуває на собі здивовані погляди перехожих. Начитана, цікава співрозмовниця, не цурається людей, уміє жартувати, не губиться в житейських ситуаціях. Десь до десяти років не задумувалась, що “не така”. Пасла гусей, корову, гралася з ровесниками. У старших класах переплакала, коли її “обставили” в рості. Потім вирішила не падати духом, не комплексувати. Раз Всевишньому потрібно, аби була “такою”, то куди від долі дінешся?

На роботі про неї високої думки: “Маленька та жвавенька і веселенька”. Бо вона й справді така. По-змовницьки підморгнула мені: “Уже три женихи сваталися: один мамі не сподобався, другий - мені, та й третій був не такий. Я таки діждусь свого принца. Недарма звусь Надією. Ото сподіваюсь, надіюсь на щастя.”

Днями я подзвонив у Морозівську сільську раду. Землевпорядник Галина Радовенюк із півслова зрозуміла, що мене цікавить, бо Надя Ковальова не просто її односельчанка, але й однокласниця. Правда, зараз носить прізвище Дячук. Кажуть, ніби історія не повторюється. Але чоловік її Микола з тієї ж Великої Клецьки, що “через ліс”. Два роки тому відгуляли весілля. Уже й хлопчик у молодого подружжя знай-шовсь, оце недавно Павлику відзначили перший рік народження. Надійку - не впізнати: так розквітла щасливим материнством! Ковальовим стало легше, бо з’явився глава сім’ї. Прикро тільки, що Сергій хворіє.

Зізнатись, був радий, що таки діждалась свого принца життєрадісна морозівчанка і на крок наблизилась до великого материнського покликання.