Богдан Прищепа та його знахідки

“Самою неперспективною на той час була історія України”

- З чого розпочалося Ваше захоплення археологією?

- У дитинстві я дуже любив читати, багато - на історичні теми, особливо - про сенсаційні археологічні розкопки: дослідження гробниці Тутанхамона в долині Нілу, роботу археологів за межами України.

Я виріс у Рокитне. Це прикордонне місто, яке у 20-30-х роках входило до складу Польщі. Наш будинок стояв поряд із територією, де розташовувалося військове містечко. Ці будівлі були зруйновані, і ми, діти, займалися розкопками, знаходили усілякі “військові трофеї”, з яких у нашій школі сформувалася неформальна виставка. На жаль, з тодішніх знахідок нічого не збереглося, бо ми весь час обмінювалися… Ко-ли ж я став студентом, то свої цікаві нумізматичні знахідки поміняв на книги.

Після закінчення шк-о---ли із золотою медаллю я поступив на історичний факультет Київського Національного університету ім.Т.Г.Шев-ченка. Вже тоді було видно, що серед істориків теж існує кон’юнктура - вся еліта займалася історією Комуністичної партії. Я ж розумів, що якщо оберу такий напрямок, доведеться постійно фальшувати. А археологія тоді нікому не була потрібна, партія туди не втручалася, тож можна було займатися тим, чим хочеш, не треба було нікому догоджати. З третього курсу нас розподіляли за напрямами. Самою неперспективною на той час була історія України - викладачі боялися слова зайвого сказати. Я обрав цей напрям, хоча було зрозуміло, що швидкої кар’єри тут не зроблю. Але водночас це було цікаво, у той період це був своєрідний протест.

- Що найбільше запам’яталося зі студентських років?

- Кожне літо на канікулах я проводив в експедиціях. Мандрував Україною, найбільш подобалося у Придністров’ї (Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька області). Також брав участь у розкопках поблизу Кривого Рогу, побачив справжній степ. Працював в експедиціях і у Києві, зокрема, досліджував печери Києво-Печерської Лаври.

- Як склалася доля після закінчення університету?

- У Рівненському обласному краєзнавчому музеї був потрібен спеціаліст-археолог. Тож у 1979 році я приїхав у Рівне вже з дружиною Оленою, з якою разом навчався і одружився перед п’ятим курсом. Вона теж історик, кажуть, що для чоловіка і дружини працювати разом небажано, але це не заважає нашим стосункам, швидше, навпаки. Спочатку їй це не дуже подобалося, вона не знала, що робити з усіма моїми коробочками, які я приносив у дім, але якось їй запропонували вести краєзнавчий гурток, тож мої знахідки їй знадобилися, і дітям було цікаво.

До речі, про дітей. Коли моїй дочці Оксані було чотири роки, я брав її з собою на розкоп у Дорогобужі Гощанського району. За часів Київської Русі там було велике місто, копати потрібно було глибоко… Я поставив Оксану біля відвалу (відпрацьована земля, - авт.), дав лопатку - копай! Через деякий час чую: “Тату, я щось знайшла!”. То був бурштиновий хрестик часів Київської Русі, 12 століття, зараз ця знахідка у краєзнавчому музеї.

- А в музеї довго працювали?

- Офіційно там я пропрацював 18 років - з 1979 по 1997. Але й зараз передаю туди знахідки. А коли створювався Інститут слов’янознавства, мене запросили викладати. Потім створили історико-соціологічний факультет в РДГУ. Постало питання: хто буде читати історію України? Я погодився. Згодом виявилося, що історикам треба викладати археологію.

Про розкопки та знахідки

- Зараз Ви проводите розкопки здебільшого у Рівненській області?

- Після роботи у музеї здебільшого став працювати у Рівненській області. Хоча їздив по Україні, зустрічався з іншими археологами, зокрема, Ігорем Свєшніковим, відомим археологом, який певний час працював і в Рівному, проводив розкопки у Львові, Звенигороді, де він відшукав перші берестяні знахідки 12 століття.

- Які розкопки запам’яталися Вам найбільше?

- Найдовше я копав Дорогобуж (15 польових сезонів) - поселення, яке почало формуватися у 10 столітті і розвивалося до середини 13 століття, поки його не спалили монголи (славнозвісна навала хана Батия на Русь). Зустрічалося багато цінних розкопок, бо жителі були винищені або взяті у полон: прикраси зі срібла, золота, в одній скарбниці зна-й-шли два золотих персні - чоловіка та жінки. У колекції - багато зброї, у тому числі є унікальні речі. Так, у Дорогобужі знайшли меч багатого воїна зі срібним руків’ям. А у спаленому житлі - шолом. Це єдина подібна знахідка на Волині. Є ще одна група знахідок, які цінують археологи, - князівські печатки. У Рівненському обласному краєзнавчому музеї зберігається п’ять князівських печаток - найбільша колекція у Західній Україні на сьогодні.

- Над чим працюєте зараз?

- Зараз ми проводимо дуже цікаві розкопки в Острозі, які плануємо закінчити до нового року. Там громада хоче будувати Миколаївську церкву. Виявилося, що на тому місці у 16-17 столітті було велике кладовище, тож досліджуємо християнські поховання, вийшли на слов’янське поселення, яке існувало понад тисячу років тому - 10-11 століття. Житло було вкопане у землю, у кутку - залишки печі. Будівлі тоді були невеликі - чотири на чотири метри, складалися з однієї кімнати. Добре простежуються стовпові ями, до того ж, у будинку була ще одна піч - хлібна, діаметром 30 метрів. Основа української печі називається “черінь”, його нагрівали, на капустяних листках жінка ставила хліб, який за кілька годин від тепла готувався.

Також цікавою знахідкою є намисто, яке носила слов’янська жінка чи дівчина у десятому столітті, воно виконане дуже майстерно, можливо, привезене з Візантії. У центрі - зуб оленя - ймовірно, це був амулет, пов’язаний з давніми віруваннями острожан, які жили там тисячу років тому.

- А що цікавого знайшли під час розкопок у Рівному?

- У Рівному ми проводили розкопки на площі Короленка, знайшли слов’янський могильник, який датується 12-13-м століттями, та котловани будівель 16-17 століть. А на Театральній площі виявили залишки міської забудови 15 століття, багато речових знахідок - монети першої половини 17 століття.

- До речі, у Рівному багато археологів?

- Оскільки я очолюю структуру від інституту археології, то можу сказати напевне - у Рівному археологів можна перерахувати на пальцях однієї руки. На сьогодні у нашому місті їх четверо. Це рідкісні люди - у спеціальну книгу їх треба заносити (сміється, - авт.).

- Який стан і перспективи розвитку археології як науки в Україні?

- Зараз інтерес до археології значно підвищився. Відомо, що Президент України - прихильник Трипільської культури. Тож у цьому році офіційно затверджено День археолога - 15 серпня. Цей день ми святкували і за радянських часів, адже 15 серпня - день народження однієї з дослідниць Трипілля Тетяни Пасик.

Та сьогодні спостерігаються й негативні тенденції: з’явилися так звані “чорні археологи” - люди, які грабують археологічні пам’ятки задля наживи. Вони наносять великі втрати культурній спадщині, а механізму захисту від них немає.

- За який кошт зазвичай проводяться розкопки?

- Згідно з Законом України “Про охорону культурної спадщини”, у випадку, коли будівництво може призвести до знищення культурних пам’яток, археологічні розкопки відбуваються за рахунок забудовників.

Про особисте

- Наскільки мені відомо, нещодавно Ви з дружиною презентували спільну книгу?

- Так, це посібник “Історичне краєзнавство Волині”, ми читаємо такий курс. Ще вісім років тому моя донька Оксана розповіла, що в інституті слов’янознавства проходить конкурс на написання підручників. І ось - робота зроблена. Ця книга - про географію Волині, про людей, які досліджували цей край, про історичні та архітектурні пам’ятки, якими можна пишатися. Ми намагалися підсумувати те, що зробили науковці і краєзнавці для вивчення Волині, а також додали свій досвід.

- У Вас є хобі?

- Зі шкільних років люблю грати у футбол. У мене є друзі, з якими ми граємо щонеділі. Крім того, у нас є дачна ділянка, невеличкий будиночок. Все, що там зроблено - зроблено моїми руками. Я люблю попрацювати пилкою, сокирою, стамесками.

- Що для Вас археологія?

- Куди не кину оком - скрізь археологія, це заняття дуже різностороннє. Я займаюся науковою роботою. Класичний історик працює в бібліотеках, а мені, щоб сказати нове, треба пройти десятки кілометрів, знайти місце для розкопок, організувати експедицію. Це свого роду туризм, який ще дає змогу оцінити людей. Коли працюєш зі студентами в аудиторії - це одне, а в експедиції - усі люди, як на долоні. Треба мати певне загартування, щоб пройти відповідні археологічні етапи, в археологічній експедиції без навичок нічого не зробиш. Коли працювали зі студентами у Пересопниці, треба було плиту змурувати - оце для хлопців була подія! Потім шкода було залишати.

Інколи треба бути і психологом, і педагогом. Коли ми у Дубно копали, з нами працювали діти з Дубенської колонії, треба було налагодити з ними спілкування, тож грали з ними у футбол, купували їм морозиво, діти одразу змінилися на краще.

- У Вас є послідовники?

- Хоча студентів-істориків багато, не кожен з них може стати археологом. Багато від чого треба відмовлятися, щоб займатися дослідженнями, незважаючи на погоду, слід їхати і працювати у розкопі. Зараз один із моїх колишніх студентів працює зі мною у археологічній структурі, яку я очолюю, ми разом - в експедиціях, спільно опрацьовуємо матеріали.

- Що б Вам ще хотілося здійснити?

- Найголовніше для мене - встигнути опрацювати, описати те, що вже накопали, видати публікації. Хочу написати велику роботу про погоринські міста, які виникли над Горинню: Дорогобуж, Острог, Пересопниця. Також у мене зараз є тисячі речей, які треба розібрати, сформувати колекції. Чорнової роботи у археологів - 90 відсотків, вона займає дуже багато часу, але якщо її не зробиш, то й науки ніякої не буде.