На Щедрий вечір Маланка гуляла

По-різному називають свято, що припадає на 13 січня: Щедрим вечором, Щедрою (другою) кутею, та здебільшого його знають як свято Маланки. Під час Щедрої вечері накривають багатий стіл, де переважають м’ясні страви. Вдруге під час зимових святків готують кутю. А ще випікають спеціальні хліби “Маланку” та “Василя” (так називають Старий Новий рік, що відзначають 14 січня за новим стилем). Господині підбілюють піч, звільняють її від речей та прикрас, “бо цілий рік вона працювала, а на Василя йде у танок”.

Коли вечоріло, по селу ходили ватаги щедрувальників у карнавальних костюмах з музиками. У поліському селі Велика Клецька, що в Корецькому районі, вдалося побачити гурт перевдягнених хлопців, як “водили Маланку”. Разом з головною героїнею в дійстві беруть участь її наречений Василь, дід, баба, коза, лікар, солдати, циган, ведмідь, чорт, кіт та журавель. Маланка - то парубок у латаній свитині, старій хустці, розмальований до невпізнання. Відповідно вдягнені й інші маланкувальники. Підійшовши до вікна, ряжені просили у господарів дозволу щедрувати. Виконувалися величальні для кожного члена сім’ї, потім пісні про Маланку. А вона тим часом “показувала”, яка вона “господиня”: підмітала хату від порогу до столу, тарілки клала на стіл, мила глиняні стіни. Господарі всіляко перешкоджали їй “наводити лад”, слідкували, аби вона нічого не взяла, щоб потім отримати викуп.

Коза тим часом просилася до хати, бо “в ніжки та ріжки змерзла”. Їй відмовляли, - мовляв, домівку попсує, вазони поїсть, дітей налякає. Але саме дітям дуже хотілося побачити козу, яка “і гарненька, і розумненька, танцювати й співати вміє, чимало побрехеньок знає, людей звеселяє”. Напросившись у гості, коза лякає присутніх, буцає їх рогами, а потім відтворює те, що про неї співають щедрувальники. Мусили стрільці, хлопці-молодці, стрелити козу “в правеє вушко, в самеє сердушко, вона впала, ноги задрала, бо нежива стала”.

Далі бешкетницю рятують гуртом. Її “лікував” лікар, присутні штурхали у вуха, рахували зуби, а коли намагалися перевірити, “чи коза доїться”, це приводило козу до тями: вона пручалася, видиралася, мекала, піднімалася на лапи.

Щедрувальники бажали господарям щастя, добра в новому році, просили винагороди: “Дайте грошей дзвоника полатати, щоб було чим калатати”, “дайте кізоньці на сіно”, “дайте Маланці на фартух”, “дайте дідові на тютюн”. Ще й називалося, що хотіли отримати: “Свіжі паляниці, пироги в три роги, а також чарочку та шкварочку, шинку й ковбаску”. Почувши про смачні гостинці, до хати ввалювалися циган, ведмідь і чорт - починали гадати, танцювати і “чіплятися” до господарів. Ті мусили кликати на допомогу солдатів, аби випроводити гамірних гостей…

У різних регіонах у ватагу могли входити: єврей, смерть з косою, сівач, а останнім часом - козаки та відомі політичні діячі. А Щедра вечеря була справді щедро-смаковитою: ковбаси, смажене м’ясо, печеня, локшина і обов’язково млинці - як символ Сонця. На Поліссі другу кутю заправляли смальцем. З нею пов’язано чимало побутових обрядів. Якщо потрібно було владнати якийсь конфлікт, сусіди йшли один до одного миритися, аби “Новий рік зустріти у мирі та злагоді”. Хлопці, які перед тим отримали “гарбуза”, вдруге засилали сватів з надією на успіх. “Ощедровували” кутею пасіку, домашніх тварин, сад. На Прикарпатті був звичай на Маланку заводити в оселю коня, а на Полтавщині та Бойківщині виносили на ниву плуг, символічно орали ниву, передбачаючи щедрий врожай.

Неважко помітити, що у характеристиці перевдягання чимало символіки. Давайте розшифруємо ряджених. Є кілька версій, чому їх так кличуть. Найпоширенішою є така: цього дня християни відзначають свято Преподобної Меланії Римлянки. Дані про неї знаходимо в “Житії святих”. Заможна жінка прийняла християнство, хотіла, аби й чоловік служив Богові. Той погодився при умові, що вона народить йому дітей. Однак немовлята (син і дочка) померли. Це був сигнал “зверху”: чоловік усе зрозумів і прилучився ревно служити новому віровченню.

Етнографи пов’язують перевдягання з древніми язичницькими традиціями. За давніми легендами, у слов’янського бога Лада була донька, яку називали Миланкою, позаяк відзначалася красою і миловидністю. Дівчину викрав володар темних сил, запроторив під землю. але славний парубок Васильчик визволив її та взяв за дружину. Тому в день їхнього весілля усі радіють і славлять Всевишнього. Але щоб чорні духи не забрали людські душі, прийнято перевдягатися. А на честь події наприкінці маланкування колись спалювали на роздоріжжі (де, за повір’ям, сходиться всяке зло) всі маски.

Трохи іншу версію надибуємо на Буковині. Прабог-Вседержитель мав чотирьох синів і доньку Ладу, що була матір’ю нашої землі. Вона, в свою чергу, мала доньку Весну-Маяну, котру потім стали звати Милана-Миланка, бо цілому світу була мила, увесь світ квітами та зеленим листом уквітчала. Лихий змій запроторив славне дівча у підземне царство, звідки її врятував хоробрий Васильчик і одружився з нею.

Дослідники української новорічної обрядовості, зокрема, С.Наливайко, вважають, що християнська свята Меланія замінила більш давній образ богині Макоші (Мокош). Остання ввійшла до пантеону найважливіших язичницьких богів Київської Русі, ідоли яких князь Володимир встановив на горі. Вона була покровителькою жінок, допомагала під час пологів. А ще вважалася богинею дощу, сестрою Сонця. Слово “Мокоша” виводять з індійської мови, у перекладі воно означає “Велика Богиня”. Обряди цих днів - Маланки, Василя, Водохреща - пов’язувалися із новорічним циклом “Сонячного кола”. Найбільшим вважалося дайбозьке свято “Щедрого Бога”, що пізніше стало “Щедрим вечором”, коли за віруванням пращурів Сонце сходить до українських осель.

Чому ж козу неодмінно “вбивали”? Люди помітили, що на тій землі, де стояла домашня скотина, рослини кращі, дають ліпший видаток. Чи не тому знаходимо у щедрівках: “Де коза ходить, там жито родить. Де не буває, там вилягає”. Ото смерть кози символізувала зимову смерть рослинності, ниви. Та в ритуалі головним було її оживлення. А це засвідчувало оживання навесні нив, садів, пасовищ, природи. Отож, святкування Маланки мало символізувати весну, що “вирвалася з неволі”.

Наші предки були мудрими та передбачливими. Тому цикл “Сонячного кола” (коляда тривала 12 днів, від 7 до 19 січня) проводили з молитвами, уникали сварок, налаштовувалися на працю - адже, як зустрінеш Новий (Старий рік), так і проживеш довгі дванадцять місяців.