Запізніле каяття не має вороття, або 36 років “відсидок” за гратами

Якби ж то йшлося лише про кличку! На Грабовщині, де мешкали Ляшуки, на них завжди показували пальцем. Глава сім’ї повернувся з фронту контуженим, працювати не хотів, пиячив. І трьох синів та дочку вчив “правильно жити”. Дружина за копійки, зароблені на свинофермі, ледь кінці з кінцями зводила. Дід Федько старшого сина забрав до себе і цим врятував від в’язниці. Тепер він працює інженером у Сарненському районі. Тоді батько взявся за “виховання” Віктора, все вимагав, аби син не сидів удома, йшов “промишляти”. Якщо не приносив горілки та закусь - у хід батечко пускав кулаки. Ото хлопчина і на кладовищі, і по сусідах ночував. Мати ж не могла привести до тями чоловіка-п’яницю, злодюгу. А що ж Віктор? Слабовольний, поступово потрапив під батьків вплив, помаленьку в злодійське ярмо втягувавсь. Всього чотири класи закінчив, іншу “науку” згодом пройшов у компанії впливових дружків, які запросили “на роботу” аж у Ташкент. Вона закінчилася не вельми приємним знайомством із тамтешніми правоохоронцями: мусив “рвати кігті”, повернутись на Полісся.

Незабаром вперше “загримів за ґрати”, коли в Корці “вичислили” міліціонери його причетність до крадіжки бичка і “візиту” через вікно в одну із “забігайлівок”. Мав шістнадцятий рік, припаяли, як неповнолітньому, всього три роки “відсидки”. Отак у Дубенській виправно-трудовій колонії “загартовував” юність.

- Пам’ятаю, що там “бухали” терміни навіть нинішні високопосадовці, - розповідає Віктор Олександрович. - Думав поїхати в Київ, нагадати декому про ті далекі роки, аби допомогли мені на старості влаштувати нормальну житуху. Та засумнівався після одного випадку. Якось зайшов до одного Корецького чиновника, з яким сьорбали на нарах тюремну баланду і якого не раз виручав від розправи “братви”. Подивився на моє лахміття та буркнув: “Чого треба?” і “ощасливив” десяткою. Кинув я в обличчя випещене подачку. Ліпше було задушити такого гада в камері.

Хочете знати про життя за колючим дротом? Було по-всякому, та найбільше доводилося погано. За вісім “відсидок” познайомився з в’язницями України та Казахстану. Як правило, щедро “нагороджували” за крадіжки держмайна. Раніше в зонах було нетерпимо, нині набагато легше, бо адміністрація почала трохи дотримуватися законів. Коли сидів у Рафалівській колонії, то мусив вкалувати у кам’яному кар’єрі. Норма для в’язня – звичайним молотом набити за зміну дев’ять тонн будматеріалу. А це – три КАМАЗи. Не всім вдавалося здати за вісім годин таку кількість каменю. Якщо не впорався з нормою – марш у карцер на 15 діб (на хліб і воду). “Неслухняних” відправляли в сиру камеру на двох ув’язнених, де на козлах були старі матраци на дошках. Серед ночі будили, аби “провітрювались” на морозі чи дощі, ще й “постіль” виносили. У камеру запускали холодну воду, її черпали і виносили відрами на вулицю. Після кількох таких “процедур” ослаблені зеки ставали пацієнтами одного з медичних закладів Львова. Ось як поповнювались ряди туберкульозних хворих у в’язницях, число яких останніми роками постійно росте.

На тюремних нарах виживали, хто як міг. Я, наприклад, непогано грав у карти (виготовляв їх із газет, журналів). Як правило, грали на харчі, бо там завжди “смокче”, хочеться їсти. А годували так, що ледь жевотіли. У меню – перлова та вівсяна каші, суп, заправлений тонко-тонко маргарином. Картопля попадалась у ньому тільки щасливчикам. Правда, раз у місяць дозволяли купляти в табірній крамниці за свої кревні кілограм цукру, пачку маргарину та консервну банку “Кільки”. Жирів? Про сало мови не вели, бо на видному місці висів застерігаючий лозунг “Позор салоедам!”. Це означало, що ніхто не мав права їсти цей продукт. А якщо інколи він потрапляв у зону завдяки вільнонайманим, то карали обидві сторони. Щонайменше ув’язненим світили 3-4 доби карцеру.

Намагався вирватися із замкнутого кола. Між “відсидками” був якось 9 місяців на волі, встиг одружитися, з’явилася дочка, працював у пересувній мехколоні. Та в черговий раз “розжився” на 12 літ ув’язнення, розлучився – вирішив не соромити дружину та дочку.

Дочка вже доросла. Має двох дітей, та я її більше з дня народження не бачив, зустрітися з нею не наважуюсь – соромно. Брат і сестра мене теж не визнають.

Не думайте, що я далі кочусь вниз. Ще в “зоні” роздобув адресу рівнянки, написав їй листа: рап-том усміхнеться доля. Одержав свого листа назад, змережаного червоним чорнилом і великою “одиницею” за неграмотність.Ото розізлився - і на неї, і на себе. Став учитися, закінчив у вечірній школі одинадцять класів. Цікавлюся подіями у світі та Україні.

Роки, проведені на в’язничних нарах, даються взнаки. Не слухаються ноги, хворіють нирки, мучить гастрит. Нікому не потрібний, лишився наодинці зі своїми проблемами. Оселю, після смерті матері, окупували бомжі та наркомани, а в минулому році спалили. Аби вижити, здебільшого “кукую” у райлікарні. Чого досяг у житті, якого і життям не назвеш? Мої ровесники, порядні люди, знаходяться при долі. У мене ж – ні кола, ні двора. Жити ніде, грошей катма, здоров’я підводить. Розумію, що сам винен, обравши шлях, що не має вороття, хоч і є каяття. Однак надія лише на Всевишнього, в якого ніколи не вірив, а до нього тепер уповаю.

P. S. Сидить над річкою колишній в’язень. Дивиться на течію, що несе окремі вербові листочки. Куди пристануть вони чи вирвуться з коловороту? Отак і його доля, про гірку “сповідь” якої повідав. Завдячувати за своє неприкаяне життя, більшу частину якого провів на в’язничних нарах, має батькові, котрий не ту науку, що треба, синові передав. І самому собі, що свого часу не проявив твердість духу, не порвав зі злочинним світом. На схилі літ Віктор Ляшук ніби й зрозумів, що не тією стежиною проніс свої стопи, сповідував псевдогероїзм, кається, що зусібіч обсіли проблеми. Як мовиться - є каяття, та нема вороття. Чи не єдина користь від “сповіді” новокорчанина: хтось познайомиться з нею і задумається, аби не опинитись біля розбитого корита, на узбіччі життя. Бо воно дається людині Богом тільки раз, і його потрібно прожити гідно, дотримуючись загальнолюдських моральних принципів.