Віра Мельник: "Головне - жити й чинити по-людськи"

“Досьє”

ПІП: Мельник Віра Миколаївна

Дата народження: 14.01.1959 р.

Місце народження: с.Забужжя Любомльського району Волинської області

Освіта: повна вища, закінчила Чернігівський юридичний технікум в 1977 році та Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченка у 1985 році

Посада та місце роботи: начальник управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Рівненської міської ради

Громадська діяльність: депутат Рівненської міської ради двох скликань (2002, 2006 років)

Сімейний стан: заміжня, має двох дітей

“Я цінувала, коли “спасибі” говорив Віктор Чайка”

- Ви працюєте у найбільш вразливій сфері, до Вас постійно звертаються люди зі своїм болем, проблемами, бідами. Наскільки це важко? Чи Ви до цього звикли?

- Я намагаюся вислухати і почути кожного свого відвідувача, колегу, виборця, серцем відчути всіх, хто звертається до мене за допомогою, й вирішити проблему. Вважаю, що це і є моїм основним завданням.

- За весь час, який Ви пропрацювали у соціальній сфері, а це - не багато, не мало - понад тридцять років, що запам’яталося найбільше?

- Найбільше мені запам’яталися великі черги. І от все життя думаю, як зробити так, щоби цих черг не було. Тому й виробила у собі звичку продумувати усі дії наперед: поки новий закон вийшов, ми вже маємо механізм його реалізації.

- А які труднощі виникають у Вашій роботі, чи такого не буває?

- По-перше, з тих чи інших питань до нас щодня звертається дуже багато людей - пенсіонерів, інвалідів, ветеранів, молодих мам...

Для того, щоб їх приймати на відповідному рівні, нам потрібне просторе приміщення, в якому було б достатньо місця (про великі черги я вже казала), облаштовані пандуси для інвалідів-візочників і мам з колясками.

Та й як добре ми б не працювали, а гідно продемонструвати свою роботу не можемо, хоча з багатьох напрямків наше управління займає перше місце в області.

Іншою проблемою є ком’ютеризація. Загалом в управлінні працює 123 працівники, 109 з них - на комп’ютерах. А забезпечені ми цією технікою на дві третіх. Тож у разі необхідності доводиться працювати по черзі або ж у дві зміни. Особливо важко було, коли до управління приєднали відділ субсидій: ми виходили на роботу чотири суботи й неділі поспіль. Зазвичай для нас особливо важким є період з листопада по грудень. Але ж людині цього не скажеш... Тож ми з цією проблемою впоралися.

- Ви вже двічі обиралися депутатом Рівненської міської ради. Що для Вас означає така діяльність? Чому Ви вирішили стати депутатом, адже це додаткова відповідальність і певний клопіт?

- Так, це - і додаткова відповідальність, і додаткові прийоми громадян, це, окрім тих напрямків, які я веду, ще й “дахи, лавочки, під’їзди”, виїзди у двори тощо.

Але, з іншого боку, статус депутата дозволяє бути в курсі усіх справ, які відбуваються в місті. Я знаю, як краще допомогти людям.

- Протягом життя у Вас назбиралося багато високих нагород, зокрема, відзнака Міністерства праці та соціальної політики України, але що для Вас є найвищим визнанням?

- Я ніколи не надавала особливого значення офіційним нагородам, які призначаються чи встановлюються. Найбільша нагорода для мене - це щоденна вдячність людей - пенсіонерів, малозабезпечених, ветеранів війни, яким я змогла допомогти.

А ще я дуже цінувала, коли мені говорив “спасибі” міський голова Віктор Чайка. Тоді я справді відчувала, що я добре працюю, що він це оцінив.

У Франції я відчула, що таке бути депутатом

- Як Ви любите відпочивати, якщо це, звісно, вдається?

- Відпустку я беру, а от чи відпочиваю... За весь час моєї роботи начальником управління лише двічі відпочивала протягом 21 дня у Трускавці.

Зазвичай беру відпустку на тиждень. Якщо особливої роботи вдома немає, то все одно біжу на своє робоче місце, адже вже звикла тримати все в своїх руках! Оскільки я вимоглива до інших, то вимоглива й до себе, тому роблю все вчасно або на випередження.

- А за кордоном були?

- Кілька разів. Особливо мені запам’яталася минулорічна поїздка у Францію. До однієї бабусі, яка мешкає у Рівному, захотіли приїхати її родичі-французи, мене попросили допомогти. Вони приїхали один раз, через два роки - знову, організували обмін студентськими групами.

Цікаво те, що там посада начальника управління нічого не значить. Набагато вищим вважається статут депутата.

У якому б містечку ми не перебували, нас обов’язково зустрічав мер. За п’ять днів у Франції я отримала багато більше уваги.

- Що вразило найбільше?

- Там усе гарне. Ми й у Париж заїжджали... Я зрозуміла одне: про Францію не можна розповісти, це треба бачити!

- Чи є у Вас певні захоплення?

- Я люблю щось вирощувати. Наприклад, моєю гордістю є чотири сорти картоплі, які ростуть у мене на городі.

Оскільки часу на це в мене обмаль, то зазвичай запрошую подруг, які мені трохи допомагають, водночас є привід зібратися, відпочити. Люблю робити домашню консервацію, а ще - збирати й заготовляти гриби.

- А готувати встигаєте?

- Я яскраво виражений жайворонок, зазвичай прокидаюся о пів на п’яту або о п’ятій годині ранку. Вмикаю чайник, заварюю зелений чай... Щоранку обов’язково готую першу страву, роблю всю домашню роботу, на вечір залишаю лише перегляд новин. Це - “святе діло”.

Темп, темп, темп...

- Що хотілося б ще здійснити?

- У мене є бажання здійснити ще дуже багато задумів, не вистачає часу. За одну хвилину я хочу зробити більше, ніж можу встигнути.

- Віро Миколаївно, нещодавно Ви відсвяткували золотий ювілей - 50-річчя. Якимось чином відчуваються роки?

- Ні. Мене завжди запитують: “Чого ти поспішаєш?”. Мені ж здається, що мало часу для роботи. Цікаво, що мені хочеться не заробити, а саме зробити більше! Темп, темп, темп...

На моєму робочому столі завжди знайдеться на якому записано, що я маю зробити вдома, а вдома - папірець, що я маю зробити на роботі.

Періодично в мене буває безсоння, зазвичай вночі мені на думку спадають ідеї, які я записую. І якщо я зранку збираю нараду, то всі знають, що вночі у мене знову виникла купа ідей... (посміхається, - авт.) Вже й колеги сміються.

Але якщо я щось комусь доручила, то вважаю, що це зроблено. Колись я це все одно перевірю: чи наступного дня, чи через півроку... “Файл” вернеться... Але колектив вже звик до такого темпу.

- До речі, кажуть, з жінками важко працювати, а у Вашому підпорядкуванні - понад сотня жінок. Як Ви справляєтеся?

- Мушу сказати, що у мене досить хороший колектив, за ці роки склався “кістяк”, який працює професійно, оперативно та ефективно. З усього штату в мене лише десять працівників-чоловіків, то я часом не знаю, що з ними робити (посміхається, - авт.)

А загалом намагаюся створити в колективі ділову, доброзичливу та дружню атмосферу, тоді й результат праці набагато вищий.

- Основа нашого характеру, життя закладається у дитинстві, а якою дитиною були Ви?

- У родині я була найменшою дитиною, один з моїх братів старший за мене на дев’ять років, інший - на сім. Тож вважалося, що мене всі любили й балували.

Але моє дитинство пройшло у селі, де навіть у маленької дитини був якийсь свій обов’язок. Наприклад, у мене - вдень пасти гусей, ввечері - намити відро дрібної картоплі, поставити на плиту й запалити, а ще моїм обов’язком було мити посуд і підмітати хату...

- Яким принципом Ви керуєтеся у житті?

- Це те, що зараз називають модним словом “кредо”? По-моєму, головне - жити по-людськи й чинити по-людськи.