Та війна й досі ятрить їхні рани…

…Навесні 1983-го року перед строєм дубенських авіаторів зачитали наказ командування, що “на підставі договору від 5 грудня 1978 року між СРСР та Демократичною Республікою Афганістан про дружбу і співробітництво та надання військової допомоги у разі загрози одній із сторін, відбути в ДРА для захисту Квітневої революції та виконання інтернаціонального обов’язку”. Серце забилося частіше в прапорщика Миколи ТИЛЬМАНА, коли почув і своє прізвище. До нього вже надходили чутки (війна тривала вже четвертий рік) про нечувані звірства душманів, підступність мусульманського світу, зростання лав противників тамтешньої влади, опору іноземним окупантам. Адже ніякої демократичної революції в квітні 1979 року не було - стався звичайний політичний переворот. Нові керівники, усвідомлюючи хиткість власного становища, покликали на допомогу сусіда. По суті, СРСР втрутився у громадянську війну, що відбувалася в країні. Не хотілося розлучатися з родиною. Але, як говориться, у військових наказ обговоренню не підлягає, а виконується.

Кількаденна акліматизація в Ташкенті - і ось окрема ескадрилья “вертушок” у Кундузі. Досить швидко 32-річний земляк переконався, що доведеться мати справу з хитрим, добре озброєним і вишколеним ворогом. Багато що дивувало. Звісно, не можна зупинити пустельні суховії, що засліплювали очі, закладали вуха та ніс піском, шпурляли в обличчя дрібні камінці. Але чому ні на йоту не зменшилася ненависть більшості населення до “шураві” (радянських військових)? Досить було вимовити слово “комуніст” (на місцевому діалекті перекладається “Бога немає”), як блід та скреготав зубами бородатий співрозмовник і одразу хапався за кинджал. Не хотілося, щоб союзників вважали найманцями, окупантами чи вбивцями. А обставини складалися так, що такими вони й ставали.

Складність полягала в тому, що “обмеженому контингенту” доводилося воювати на чужій, невідомій території, а противник почував себе впевнено у горах вулканічного походження, де повно ущелин, підземних лабіринтів та печер. Там і ховалися “моджахеди”. Вони з’являлися привидами, застосовуючи досить ефективну тактику нападу на колони: підбивали передню та задню вантажівки, а середні, що не могли швидко вибратися з затору, знищували з вогнеметів. Правда, пізніше колони почали “прикривати” гелікоптерами.

Пан Микола прослужив у Кундузі півтора року. Брав участь у 19 бойових операціях. Йому пощастило вижити, хоча був поранений і довго лікувався в лазареті в Кабулі. Сумом наповнюються його очі, коли згадує, що з ескадрильї загинув 21 авіатор із льотного та обслуговуючого складів, а 15 отримали поранення.

- Що найбільше вражало? - запитує й сам відповідає. - Наші втрати, які були відчутними. Це, в свою чергу, можливо, породжувало не завжди виправдані лють і жорстокість “шураві”. Часто траплялося, коли за вбитих відповідало мирне населення: вирізували, вистрілювали, спалювали цілі кишлаки. А було й таке, що на твоїх очах убивали близького друга, не раз знаходили обезголовлені трупи на гірських стежках. Косили з кулеметів полонених в’язнів у Пешеварському таборі. От і здавали нерви, можна було зійти з глузду - налітали на глинобитні поселення, аби налякати “духів”, яких там і близько не було. Знищували “своїх людей”, готових у будь-яку хвилину вдарити у спину чужинців, розкрити їх місцезнаходження “моджахедам”.

Мав рацію незабутній кіногерой товариш Сухов, що “схід - справа тонка”. Переважна більшість афганців бідувала, чоловіки заробляли нечесним промислом: воювали на боці тих, які платили, торгували наркотиками. Багатоженство, калими для дочок - недешеве задоволення. А тут за голову радянців, за знищену техніку, особливо гелікоптер, платять гарні гроші. Ото місцеві й вливалися в військо. Таким чином перепліталися в тугий вузол політика, війна та наркобізнес.

Повернувшись додому, Микола Тильман помалу відходив від побаченого та пережитого. При нагоді розповідав, як вертолітники виручали десантників. І не думав, що доведеться ще на два роки повернутися у пекло. У 1987 році його відправили туди вже як досвідченого механіка. Випало служити у Джилалабаді. Як досвідчений “афганець”, він допомагав акліматизовуватись Ярославу Потрубею та Миколі Рижому, яких також відправили в “тривале відрядження”. Захоплювали душманські склади боєприпасів - знаходили в них не лише виготовлені в США установки “Стінгер”, але й радянські ракетні комплекси. Тодішні політики Союзу сповідували подвійний стандарт: однією рукою надавали афганцям допомогу, а іншою продавали Єгипту зброю, звідки вона надходила… душманам.

Згодом виявилося, що ДРА не така вже й відстала країна. В магазинах продавали модні спортивні костюми “Пума”, “Адідас”, сучасну аудіо- та відеотехніку, тоді як у Союзі раділи приймачу “Маяк”. А чарси (марихуана) та героїну було достатньо на кожному кроці…

Та все колись закінчується. Пан Тильман, відзначений медалями: “За бойові заслуги”, “Захисник Батьківщини”, “За вислугу років” і кількома афганськими нагородами, вийшов у запас.

Миколу Тильмана тричі обирали головою районної організації ті, які пройшли пекло Афгану. Прикро, та ветерани тієї незрозумілої війни - одна з найменш захищених соціальних верств населення. Скажімо, пенсія в підполковника-інтернаціоналіста менша від пенсії прапорщика армії незалежної України. За останні 12 років лише двом “афганцям” дали квартири, майже не виділяються путівки у санаторії та будинки відпочинку.

Не назвеш людяним і ставлення влади до воїнів-інтернаціоналістів. У пам’ять про дев’ятьох юнаків, яких додому привезли у “чорних тюльпанах”, у Дубні встановили обеліск. Та не став він місцем виховної роботи. Помалу зникли лавочки з алеї, перестали буяти квіти. У сквері пасеться худоба з прилеглих вулиць, про що свідчать “коржі” мало не на самому обеліску. Дійшло до того, що обурена блюзнірським ставленням до пам’яті одна з родичок пригрозила збити зірку з прізвищем племінника. І лише після цього територію прибрали.

“Верхи” також не балують увагою афганців. Пригадується, запросили їх групу до Секретаріату Президента для нагородження орденами і медалями з нагоди річниці виведення радянських військ з ДРА. Запрошені чекали півгодини, поки їх не попередили, що “Президент затримується, буде за 40 хвилин”. Нарешті ветеранів запросили до… порожньої зали. Через півтори години їх привітав тодішній міністр оборони Анатолії Грищенко. Висновки робіть самі.

Відтоді пройшло 20 років, а колишній авіатор і тепер вимовляє слово “Афганістан” сумно та трепетно: надто багато воно важить у його житті.