Чи потрібна Україні українська “труба”?

Єдиною політичною силою, яка послідовно дотримується думки про приналежність української ГТС нашій країні, є Блок діючого Прем’єр-міністра Юлії ТИМОШЕНКО. Ще на початку позаминулого року лідер БЮТ ініціювала, а Верховна Рада майже одноголосно підтримала закон, відповідно до якого забороняється відчуження з державної власності українського трубопроводу та інших активів національної компанії “Нафтогаз України”.

Тоді Юлія Тимошенко заявила: “Наша газотранспортна система, яка є державною власністю України, знаходиться поза межами всіх переговорних процесів, вона не може бути віддана ні в концесію, ні в спільне підприємство, ні у власність. Вона буде залишатися власністю держави”. Нині, після важкого газового конфлікту з російським “Газпромом”, позиція Прем’єра не змінилася: Тимошенко впевнена, що саме завдяки своїй ГТС Україна є повноправним учасником європейського газового ринку.

Під час газового протистояння зацікавленість “Газпрому” та російського політичного керівництва в контролі над українською газотранспортною системою стала особливо очевидною. Зрештою, в Україні є політики та бізнес-групи, які цю зацікавленість всіляко підтримують. Варто лише згадати історію кількох спроб створення консорціуму з управління українською ГТС спільно з російським “Газпромом”.

Вперше про консорціум офіційно заговорили Кучма й Путін у 2002 році. Того ж року було підписано “Міжурядову угоду про стратегічну співпрацю в газовій сфері”. Здавалося, прямий шлях до втрати Україною повного контролю над власною ГТС відкрито.

Українські експерти щодо цього проекту були одностайними, у їхніх висновках ішлося про “неможливість і недоцільність створення консорціуму з управління газотранспортною системою (ГТС) України в усіх розглянутих моделях - концесії, передачі газопроводу в управління консорціуму, надання консорціуму функцій оператора транзиту газу”.

Всупереч цим висновкам тодішній голова “Нафтогазу”, нині член Партії регіонів Юрій Бойко, пролобіював проект бізнес-плану консорціуму, а НАК “Нафтогаз України” та “Газпром” поставили підписи під створенням “Міжнародного консорціуму з управління та розвитку газотранспортної системи України”, в якому частки партнерів склали 50 відсотків.

На тому справа й зупинилася, оскільки в березні 2005-го Віктор Ющенко виступав за участь у консорціумі німецької сторони, а за декілька місяців уже погоджувався на участь виключно російських партнерів - у обмін на надання Україні доступу до російських газових родовищ. На реанімації проекту консорціуму наполягав і Юрій Бойко, який на той час (2007 р.) обіймав посаду міністра паливно-енергетичного комплексу. Підтримував його й Прем’єр Віктор Янукович, який висловився за об’єднання газотранспортних активів з Росією “на паритетних умовах”.

Як бачимо, “Газпром” так і не зняв своєї наполегливої пропозиції що-до передачі української газотранспортної системи. Віктор Ющенко навіть назвав бажання російської сторони контролювати українську ГТС однією з причин останнього газового конфлікту. Стійкими союзниками “Газпрому”, і водночас прихильниками поділу української ГТС є наші співвітчизники Юрій Бойко, Віктор Янукович та один із власників “РосУкрЕнерго” Дмитро Фірташ.

Пристав до цього товариства регіоналів і колишній голова парламенту Арсеній Яценюк. Він побачив “необхідність створити консорціум, де 49 відсотків не будуть належати Україні”, тобто, фактично висловився за продаж частини української ГТС Росії. На думку Яценюка, ГТС не є “святою коровою”.

Натомість перший віце-прем’єр-міністр України Олександр Турчинов переконаний: “Саме ГТС, належність її Україні, гарантує нам не тільки можливість здійснювати транзит газу до Європи, але й своєчасно його отримати для власних потреб”.

Не підтримує створення будь-яких консорціумів на базі ГТС Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. “Газотранспортна система - власність держави, і вона залишиться власністю держави”, - відзначає вона. Нагадаємо, що саме завдяки такій позиції Юлії Володимирівни нині неможливо встановити зовнішній контроль над українською ГТС без зміни законодавства України. Саме цей факт став вирішальним у “газовій війні” з Росією. Адже, якби “труба” опинилася у власності Москви, як це сталося з Білоруссю, інших аргументів на свою користь в України не знайшлося б. Без права володіння цим національним скарбом ціна російського газу була б значно вищою, і не стільки фінансово, скільки політично.

Ганна КОВАЛЕНКО