Тарас Бульба, якого ми не знаємо

Пам’ятаєте ці слова з класичної повісті “Тарас Бульба”, де виразна оцінка синівської зради і перед батьком, і перед військовим товариством, і, врешті-решт, перед рідною землею? Твір Миколи Гоголя давно став хрестоматійним і відомим далеко за межами нашої Батьківщини, його вивчають у школах. Та, виявляється, юні вивчали… не того Тараса Бульбу, якого треба було б.

Вперше про паралельний варіант Тараса Бульби дізнався дев’ять років тому, на Міжнародній науково-теоретичній конференції, присвяченій 900-річному ювілею Дубна. Рівненський професор Борис Степанишин стверджував, ніби були аж три переробки повісті, а підступний шовініст-великодержавник Віссаріон Бєлінський запропонував Гоголеві колосальну на той час суму - три тисячі рублів сріблом (із царської казни) за зміну ідейного спрямування твору. Внаслідок цієї операції повість невпізнанно змінила орієнтацію з “української” на “російську”. До речі, про це детально можна прочитати у львівському часописі “Дзвін” за 1992 рік. Правда, окремі місцеві краєзнавці не такі категоричні, бо одна справа здогадуватись, зовсім інша - доведене документально припущення.

Мені вдалося познайомитися з першою редакцією повісті (1835р.) поруч із новою редакцією (1842 р.). Обидва варіанти вміщені в 2-му томі п’ятитомного видання творів Гоголя, що побачило світ завдяки Академії наук СРСР у 1954 році. А знаходиться раритет Інституту російської літератури в особистій бібліотеці дубенчанина, колишнього українського філолога Степана Суразького.

У чому відмінності редакцій? Порівняльний текстовий аналіз засвідчує, що після переробки виклад значно розширений: у першій редакції було 9 глав, у другій стало 12. Зокрема, значно збагатився історико-побутовий фон повіствування, дано детальнішу характеристику виникнення козацтва, Запорізького війська, законів і звичаїв Січі. Стиснута розповідь про облогу Дубна замінена розгорнутим епічним зображенням битв і героїчних подвигів козаків. У редакції від 1842-го ширше подано любовні переживання Андрія, глибше окреслено трагізм його становища, викликаного зрадою. Серйозному переосмисленню піддано й образ Тараса Бульби. Місце (у першій редакції), де сказано, що полковник “був великим любителем набігів і бунтів” замінено суттєвими рядками: “Невгамовний, вічно він вважав себе законним захисником православ’я. Самоуправно входив у села, звідки скаржились на утиски орендаторів і на збільшення податків із диму”. Поглиблено оцінку скоєного молодшим сином. У першій редакції Тарас і Остап хоронять Андрія в обгорілому лісі, виривши шаблями могилу, жалкують, що той “пропав без слави”. У другій редакції на пропозицію Остапа “чесно віддати брата землі, щоб не познущались над ним вороги і не розтягнули б його тіло хижі птахи”, суворий батько скаже: “Поховають його і без нас, будуть у нього плакальники й утішальники”. До речі, уродженець села Мирогоща, видатний інженер, громадський діяч Арсен Шумовський (Великобританія) залишив нам такі рядки: “У селі Дубиничі, біля Судобич на Дубенщині, є гарний струмочок з піскуватим дном, дубовий гай і невелика могила серед чотирьох дубів - “Андрієва могила” (див. А.Шумовський “Ляховецьке гніздо”, збірник “Літопис Волині”, 1956 р. №3, Нью-Йорк - Буенос-Айрес, ст.36). А наш сучасник, академік Борис Возницький пригадує, що до вересня 1939 року в передмісті Сурмичі в Дубні був пам’ятник Андрію Бульбенку, зруйнований більшовиками, - мовляв, нічого вшановувати зрадників України.

Створюючи історичний літопис епохи національно-визвольної війни українського народу проти польських панів (XVI-XVII ст.), автор вільно поводиться з історичними фактами, надаючи перевагу народним переказам. І завдяки цьому гарно вибудував окремі епізоди, весь сюжет. Навіть той же україноненависник Віссаріон Бєлінський захоплено відзначав у статті “Про російські повісті та повість п.Гоголя”: “Тарас Бульба” є уривок, епізод із великої епохи життя цілого народу. Якщо в наш час можлива гомерівська епопея, то ось вам її найвищий зразок, ідеал і прототип”.

Було б неправильно умовчувати, що друга редакція чимало втратила, в порівнянні з першою, в ідейному плані. Насамперед, у багатьох місцях з’явилися слова: “Росія”, “російський” замість “Україна”, “український”. Отож, перенесено акцент: заслуги українського народу , запорізького війська стали заслугами “старшого брата”. У виструнченому, стилістично “вилизаному” сюжеті стало менше “українського”, якщо хочете, навіть “козацького”. Перший варіант близький за звучанням до української мови. У другому лексика, побудова речень більше сповідають закони російської. Отут і пригадаємо єзуїтське лицемірство “доброзичливого” Бєлінського (називав талант Гоголя “незвичайним, сильним і високим”), який в одній зі своїх статей про українську літературу не без злорадства стверджував: “Немає ніякої малоросійської мови. А обласне, малоросійське наріччя, як і білоруське, сибірське та інші, подібні їм обласні наріччя” (зібрання творів у дев’яти томах, том 4-й, ст.417). Інакшого чекати від відомого великоросійського шовініста годі було чекати: йому більмом у оці була любов Гоголя до рідного краю, до свого народу, його солов’їної мови. Бризкаючи жовчною слиною, Бєлінський зазначав: “Коли пан Гоголь пише про Малоросію, то маємо опуклі постаті сміливого Тараса Бульби, лагідного пасічника Рудого Панька, ніжних панночок; а коли пише про Росію, то маємо недалекого Ноздрьова, скупердягу Плюшкіна, держиморду городничого, хитрого Хлєстакова”.

Не слід забувати ще одного моменту. Письменник - суперечлива, неврівноважена особистість - дуже вразливо сприймав критику. І якщо “великий Віссаріон” погрожував “зарізати” повість, то цілком імовірною може бути його причетність до переписування твору, стає зрозумілим, чому після цього в другій редакції зникли окремі патріотичні місця, українські слова, чому, власне, деякі твори Гоголь взагалі писав на догоду Москві.

Висновок зі сказаного один: нічого крамольного в редакції від 1835 року, що вийшла у Гоголевій збірці “Миргород”, не було, хоч автор тут ще не виступав апологетом російської імперської ідеї. Не варто нагнітати пристрасті, ніби у першій редакції “зміст багатший”. Бо одна справа зміст, а інша - ідейне спрямування твору. Тому виправданим здається прагнення обласної “Просвіти” перевидати згадану редакцію, рекомендувати її словесникам Рівненщини для роботи на уроках зарубіжної літератури. Цей захід схвально зустріне й широкий читацький загал.

До речі, “Тараса Бульбу” перекладено на українську мову якраз за первісним варіантом у видавництві “Кальварія”. Роботи виконав типовий козак-характерник у 2005 році. Сам перекладач вважає, що зусилля витратив недарма. А от послові Росії в Україні панові Чорномирдіну переклад - серпом по одному місцю. Ось що пише дипломат (журнал “Сти-ль и дом”): “К примеру, попробует молодой человек, учащийся, почитать изданный здесь, в Украине, перевод повести “Тарас Бульба” на украинский язык. И что он прочтет? В этом переводе выброшены все воспоминания о Руси. И он будет думать, что так Гоголь написал, а Николай Васильевич этого не писал. Не мог писать! Вот такие “дипломатические переводы” - это уже подлость.”

Насмілимось зауважити (заперечити) маститому “критику”, що саме “так” і написав Гоголь. І добре, що книжечка видана кишеньковим розміром, до того ж, має божеську ціну - отже, всі шанси “піти в народ”.

Вже була спроба Миколи Тобілевича (Садовського) ще у 1918 році, за УНР, надрукувати українською повість. І тоді перекладач при редагуванні тексту замість “руська віра” подавав “наша православна віра”. Був ще переклад Хуторяна (1952 рік), що здійснений суто за редакцією 1842-го. Та і галичани, перекладаючи російськомовних українців на межі XIX-XX століть, послідовно замінювали “руський” на “український”. Чи не тому зберігся донос якогось Юзефовича, що в книгарні Ідзиковського в Києві продається український переклад “Тараса Бульби”, де провіщається прихід… українського царя!

Дехто з сучасних архідемократів шкодує, що Микола Гоголь не спалив другий варіант повісті, як він це зробив із другим томом “Мертвих душ”. Прикрість тут в іншому: піддавшись пораді імперської цензури, автор “усилил общерусский смысл”. Отак і вийшов із українського козака глашатай московського самодержавства, від видання до видання, вже понад півтора століття, Тарас Бульба, який поклав свою “буйную головушку за русскую землю”. Ось таким сьогодні його і вивчають подекуди в нашій школі. Чи не дивно, що в мові старого козака чомусь з’являються фрази “русский царь”, “русская земля”, пафос анологера імперії: “Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которые бы пересилили русскую силу!”. А в першій редакції останні слова полковника, охопленого полум’ям, були геть іншими (козаки сідають у човни і пливуть по Дністру): “Будьте ж здорові, панове-браття товариші. Та дивіться ж, прибувайте на те літо знов! Та добре погуляйте!..”

Гоголь, який поїздив по Римах та Єрусалимах за царський кошт, не умів і не хотів стати Шевченком. Кобзар теж писав російською мовою, прожив у метрополії більше літ, ніж на Батьківщині. Та нікому з росіян не спаде на думку називати нашого генія “російським поетом”. Гоголь ніколи не був бунтівним, не шукав свою національну ідентичність, а шукав себе та Бога. Тому й з’явились з-під його пера два “Тараси Бульби”.

У далекому 1953-му напівголодний львівський студент спромігся-таки купити в букіністичному магазині п’ятитомник Миколи Гоголя. Гадки не мав, що через півстоліття одна з книжок допоможе відкрити завісу таємничості над створенням геніальної повісті, посприяє в кращому розумінні описаних у ній подій, що стосуються минулого нашого регіону. Упродовж 80 років випускнику Львівського університету імені Івана Франка довелося пережити чимало. І постійно збирав книги -нині в його домашній бібліотеці чимало раритетів. Зокрема, Шевченків “Кобзар” 1840 року видання, твори українських письменників XVII- поч. XVIIIст., маловідомих у наш час авторів.