Обплювали, розікрали, а потім принесли квіти

Меморіал Слави, який помпезно відкривали на 40-річчя Дня Перемоги, нині став притулком для бомжів, місцем пияцтва та крадіжок. Більше того, пам’ятник монументального мистецтва загальнодержавного значення, на будівництво якого витратили три роки та величезні кошти, виявився нікому не потрібним.

Як це було…

- Ми не хотіли на цьому місці робити Меморіал, - розповідає тодішній начальник головного управління архітектури та містобудування Рівненської області Еміль ЮРЧУК. - Були пропозиції розташувати комплекс і в центрі Рівного, і біля обласної ради. Але позиція бюро обкому партії була однозначна - вулиця Лібкнехта. І коли ми озвучили свою думку, документація була вже підготовлена, а місце - узгоджене.

Пам’ятаю, що коли архітектор Володимир Драль висловлював своє бачення щодо розташування майбутнього Меморіалу, Тарас Панасенко, перший секретар Рівненського обкому Компартії України, хотів його зупинити і так смикнув за піджак, що мало не відірвав рукав.

Я також сказав своє слово, але проект на той час вже пройшов узгодження і затвердження. І шлях був пройдений чималий: Постанова Кабінету міністрів про узгодження з ЦК, погодження Міністерства культури, Держбуду… Все, як-то кажуть, зробили без нас.

І ось почалося будівництво. Комплекс був надзвичайно великим, як для такого міста, як Рівне. Пам’ятаю, якось в обкомі партії розповідали, що гранітний пілон у Рівному спеціально запроектовано на 3 метри вище від того, який збудували у Ленінграді.

Ще до затвердження проекту відбувся конкурс, і авторами Меморіалу Слави стали скульптор, заслужений діяч мистецтв УРСР Василь Вінайкін та архітектор, тодішній начальник управління експертизи проектів управління Держбуду Юрій Москальцов.

Динамічну 8-метрову скульптурну композицію солдата, партизана і дівчинки, яка знаходиться в основі монумента, Василь Вінайкін робив у Рівному, а відливали її у Києві.

Кураторами робіт виступили тодішній заступник голови міськвиконкому із будівництва Анатолій Бачманюк - від міста, та другий секретар Рівненського обкому Компартії Загоруйко.

Стела була зроблена зі змонтованих між собою залізобетонних блоків. Всередині розміщені сходи для обслуговування сигнальних маяків. Справа у тім, що основна директриса нашого аеропорту проходила якраз в тому районі, і ми були змушені змонтувати ще й лампочки - для попередження пілотів літаків про висотність будівлі.

Ледве роздобули кран, щоб змонтувати пілон на потрібну висоту. Бетон обкладали гранітом, кожен блок якого мав свою форму. Одного разу хтось із начальників запропонував облити граніт розчином соляної кислоти, мовляв, каміння буде так краще виглядати. Щоб піднятися на висоту пілону і облити його розчином, запрошували альпіністів. Оскільки рішення було не дуже мудре, результат - руді плями. Оскільки, крім цього, у нашому рівненському граніті багато заліза, іржу давало ще й саме каміння.

У торці циркулярної овальної стіни зробили спеціальне приміщення для музею Великої Вітчизняної війни, який мав увійти до комплексу.

Зривів графіка ніколи не було і роботу проводили добросовісно. Незважаючи на те, що на той час не було якісних матеріалів, а бетонні плити робили самі, граніту для облицювання не пожалкувати. При цьому використання кожного квадратного метра каменю узгоджували в Кабміні.

Всі кошти на будівництво були державними - з республіканського бюджету, близько 300-400 тисяч карбованців. В той час, як 1 квадратний метр коштував 114 карбованців.

І ось нарешті роботи закінчилися. Акт прийму в експлуатацію підписали без жодного зауваження.

7 травня 1985 року на урочисте відкриття Меморіалу Слави зібралося стільки людей, що дістатися туди було практично неможливо.

І, певно, саме в той день постало нове питання - обслуговування цього величезного комплексу.

Монумент Слави, ти чий? А нічий!

На час виходу цього матеріалу нам так і не вдалося дізнатися головного - кому саме належить ця пам’ятка архітектури.

У паспорті Монумента слави від 7.05.1985 року за графою “балансова належність та конкретне використання” закріплений Ровенський міськкомунгосп. Проте цей Монумент має державне значення, і тому мав би підпорядковуватися обласному управлінню культури, яке опікується пам’ятниками монументального мистецтва.

У Рівненській обласній раді заявили однозначно: “Монумент Слави ніколи не належав області”.

При цьому позиція керівництва Рівного також непохитна: “Це пам’ятник державного значення, який знаходиться на території міста”.

Виходить, що його колись зняли з балансу Рівного. Тоді, відповідно, має бути офіційне засвідчення цього. Але жодного рішення сесії щодо зняття Монумента з балансу і передачі його в іншу власність не було.

Колишній заступник міського голови з питань архітектури Микола ПАСІЧНИК впевнений, що Монумент й досі знаходиться на балансі міста, а конкретніше: чи-то управління ЖКГ, чи-то Тресту зеленого господарства, оскільки є пам’яткою монументального мистецтва міського значення.

Міський голова Рівного Володимир ХОМКО переконаний, що місто не утримує комплекс. А для того, щоб почати якісь капітальні роботи, потрібні колосальні кошти, яких немає. “Якимось чином ми, безперечно, будемо його підтримувати”, - зазначив голова.

- Проведемо косметичний ремонт, - обіцяє начальник міського ЖКГ Рівненського міськвиконкому Іван ГЕМА.

Тож як так сталося, що територія залишилася нічиєю - невідомо.

Звідки взяти гроші?

- Це даремна справа, - зазначає голова ветеранської організації Рівного Аркадій АБУ-ШЕВИЧ. - Усе впирається в кошти, а їх немає. Потрібно було думати раніше, і будувати його в центрі міста, як це зробили в Луцьку. І, на мою думку, що б хто не планував зробити на цьому місці, якось оживити історичну пам’ятку, все марно - адже потрібні великі кошти.

- Свого часу, - розповідає Еміль Юрчук, - коли Чайка був мером, ми вираховували, скільки коштів із бюджету має виділити Кабмін для цього об’єкта. Тоді Чайка просив близько 250 тисяч гривень і ми довели доцільність саме цієї суми. Але гроші не виділили. Потім він їздив туди ще декілька разів, та все марно.

Була навіть ідея перенести скульптуру на Дубенське кладовище. Чайка завжди говорив: “Дайте гроші, я візьму на баланс”.

Зрозуміло, що кошти на подібні комплекси мають виділятися централізовано із Києва, проте навіть за їх відсутності потрібно все одно щось робити, аби Монумент не завалився.

Меморіал, але не Слави, а сорому

Під час останнього візиту на Меморіал я зрозуміла, що справа навіть не в грошах. Культури не купиш і за валюту.

Зараз там немає нічого: ліхтарів, маячків, газонів. Наші місцеві “художники”, напевно, із гордістю виводили неоднозначні слова на скульптурі, воїнах, стелі, стіні. Слова кохання, матюки, привітання - ніби молодіжний щоденник, виставлений як наруга над пам’яттю про тих, хто загинув. Там люблять влаштовувати пікніки і “забувають” прибрати недоїдки, сміття, там кохаються, справляють природні потреби, “тусуються”, і, не думаю, що вони говорять у цей час про війну.

Почали навіть збивати барельєфи і відрізати певні частини скульптурних тіл, щоб здати на метал…

Я погоджуюсь із ветераном, колишнім працівником відділу будівництва Рівненського обкому партії Анатолієм БОГАНОМ, що “навіть при бажанні ветеранам важко туди добиратися, пам’ятку не охороняють, вона - далеко і високо…” Але, скажіть, будь ласка, що б в азійській країні зробили з людиною, яка осквернила історію народу?!

Пропозиції є, шляхи виконання - невідомі

6-7 років тому до Еміля Юрчука, тепер вже завкафедри архітектури Рівненського національного інституту водного господарства та природокористування, заслуженого архітектора України, звернувся депутат обласної ради Василь Гурін. Тоді він ще не був ректором, і запропонував розробити пропозицію, як можна оживити Меморіал Слави.

- Ідея була така, - розповідає Еміль Михайлович, - побудувати там церкву Святого Георгія, покровителя військових, а техніку віддати на металобрухт. Тоді на Меморіалі могли б приймати присягу вояки Збройних Сил. За комплексом би йшов ботанічний сад. Пропозицію підтримали всі. Але не змогли знайти науковців, які б працювали у саду. Ніхто не заперечував, але постало фінансове питання. Тому проект так і лежить в “архітектурі”.

Чесно скажу, що серце обривається навіть від однієї думки про це місце. Я боюся туди їхати. Як руки піднімаються нищити роботу інших людей і пам’ять про загиблих воїнів?

- Дехто пропонує вивезти техніку і поставити її біля ПДМ, - говорить заступник міського голови Галина КУЛЬЧИНСЬКА. - Там ставлення, можливо, зміниться, а на Київській - ні.

Його ж навіть демонтувати не можна, оскільки це - пам’ятка загальнодержавного значення.

Моя думка така: цей комплекс може запрацювати лише за умови створення чогось на кшталт Співочого поля у Тернополі. Якби там збиралися колективи, організовувалися заходи…

А, може, і правильно, що цей комплекс звели на околиці міста? Уявіть собі занедбану величезну скульптуру в центрі?! А так і очі “не мозолить”… Лише чомусь серце болить… Як сумно, соромно і страшно. Ніяка пам’ятка і ні за які гроші вже не встоїть перед свавіллям сучасної “культури” наших земляків.