Де птах не літає, а додому вертає

Щось потрібно було поставити на карту, чимось пожертвувати задля досягнення мети. І він чи не вперше в життя вдався до обману, аби отримати довгоочікуваний дозвіл.

У 1999-му перебрались у Штати, опинилися у містечку Вількесбург, що в штаті Пенсільванія. Емігрантам виділили державну квартиру, призначили щомісячну соціальну допомогу - 912 доларів, з яких 237 віддавали за житло та комунальні послуги. У лікарні обслуговувалися безкоштовно. Кінці з кінцями зводили, бо дочка підсобляла. Не знали клопоту з обробітком городу, не переймалися, що пенсію вчасно не принесуть.

Зовні емігрантські будні ніби благополучно складалися. Країна багата, усі привітні, завжди посміхаються. Та доводилося миритися із багатьма “нерівностями” на чужій дорозі, відмовитися від звичного.

Рівно 7 років 2 місяці та 3 дні витримали Свінтозельські. Таки було кілька причин, що не сприяли “приземленню” назавжди в заокеанській стороні, спонукали повернутися на Полісся. По-перше, американського підданства не отримали, а без нього - “урізані” соціальні пільги. По-друге (і це найголовніше), ніяк не могли звикнути до тамтешнього способу життя, коли кожен за себе. Свобода по-американськи виражається в тому, що ти нікому не потрібен, нікому до тебе немає діла, нікого не цікавить, чим ти займаєшся. І, найголовніше - тобі ніхто не збирається допомагати. З одного боку, це незвично, адже земляки довгий час жили зовсім в інших умовах; а з іншого - з’являється стимул багато працювати, ні на кого не надіятись, всього добиватися самому.

Свінтозельські ж залишилися не при ділі. У Штатах від характеру залежить дуже багато, якщо не все. Звичайно, коли він “підкріплюється” старанням, розумом. Хочеш чогось досягти - прораховуй, зважуй, твори. Бог, у якого ти віриш, як і вірна дружина, повинен бути завжди з тобою. А про що могли мріяти, на що розраховувати “бездіяльні” старенькі? Так, багаті пенсіонери їдуть відпочивати за кордон, подорожують по країні, а незаможні - цілими днями сидять удома перед телевізором. Часто до дочки не ходитимеш, бо в Галини - сім’я, свої клопоти. Та й на шиї в дітей не сидітимеш. Хто поруч мешкає, те невідомо. Дивно було землякам спостерігати, коли на вечірку запрошені приходять із власною закускою. Гостина ж найчастіше обмежується філіжанкою кави, розмовами за келишком віскі.

Та й ставлення до спиртного там дуже відрізняється від звичного нам. Розпивати градусні напої у громадських місцях “оцінюється” штрафом у 120 доларів. А законів там дотримуються чітко. Спиртне можна купити лише в будні, у визначені години, та й пляшка найдешевшої горілки коштує в межах 20 “зелененьких”. Власне, п’ють і горілку, і віскі, і текілу, і коньяк, але в барах і на приватній території. Бо коли це роблять, то людям дуже соромно. Чи не тому п’яних, тим більше, жінок, можна побачити на вулиці дуже рідко.

Ще одну деталь запримітив наш земляк. По телевізору можна дивитися програми на 60 каналах - і ніколи пізно ввечері не побачите оголених дам. Якщо у фільмі є місця з відкритими жіночими грудьми, то на екрані - матова пляма. А тепер порівняйте стосовно цнотливості зі “сміливими” нашими передачами… До речі, серед тамтешніх представниць слабкої половини чимало повних. Як і загалом серед американців. Дивуватися нічого, бо аборигени постійно щось їдять, зокрема, солодке та смажену картоплю.

А що сподобалось земляку за океаном? Хабарів не потрібно давати ні лікарям, ні поліцейським. І автомобілів там на зразкових дорогах без потреби не спиняють. У поліції служить чимало жінок. Більшість патрульних не має вищої освіти, але одержує 14-16 доларів на годину. Через два роки їхня платня вдвічі зростає. Місцева поліція займається лише “дрібними” справами, у більшості їх розкриває.

Приїжджим важко долати віковий бар’єр. Власне, після 50 літ краще не емігрувати. Працювати не зможеш, мови не знаєш, знаходити спільні точки інтересів із молодими аборигенами не просто. Та й ровесники тільки зовні схожі на “чужаків”. Там усі вельми чемні, навіть бомжі. Але зустрічні питання “привіт” чи “як справи?” більше показні, ні до чого не зобов’язують.

Американці слабо знають географію. Довго тебе “допитуватимуть”, де ж та Україна, хто в ній мешкає, які є міста.

Та й вчинки тамтешнього люду немало дивують. Скажімо, багатій заповів свої збереження котові. Після смерті чоловіка його коханка вийшла заміж за грошовитого… нявкуна. Чи не чудасія?

Була ще одна причина, чому поліщуки вернулися додому. Ностальгія за ріднокраєм “вдарила” дружину, щодень одна мова: “Хочу ще раз подивитися на зорі з рідного порогу. Нехай поховають мене поруч із сином!” Це Мотрона Іванівна нагадувала чоловікові про трагічну смерть старшенького Павла, котрий загинув у дорожньо-транспортній пригоді.

Емігранти повернулися в Україну. То добре, що нині не утискують за релігійні переконання - погано, що не виконуються обіцянки можновладців. Повсюдно - блудослів’я.

Мають Свінтозельські дев’ятеро внуків, з “американцями” спілкуються по телефону. Як оцінюють свою спробу стати на емігрантське крило? Тут найкраще підійде вивірена часом приказка: де птах не літає, а додому колись вертає. Недарма ж бо мовиться, що всюди добре, та вдома, на Батьківщині, таки найкраще.