Віктор Матчук: “Потрібно максимально використовувати плюси кожного віку”

- Вікторе Йосиповичу, невже Ви навіть по суботах офіційному дрес-коду не зраджуєте?

- Чесно кажучи, за останні роки сорочки з краватками всю печінку виїли… (усміхається - авт.)

- Який стиль одягу Вам імпонує найбільше?

- Джинси, картата сорочка, зручні туфлі без гострих носаків - оце для мене. Я так не лише у вихідні одягаюся, але й інколи на роботу приходжу. Звісно, коли впевнений у тому, що офіційних заходів на цей день не передбачається.

- Чому б тоді не ввести один вільний від офіційного вбрання день?

- Я можу ввести все… (сміється, - авт.). Зазвичай у п’ятницю пополудні у багатьох державних і недержавних установах Заходу вже можна з’являтися у джинсах. На жаль, собі я дозволити цього не можу - надто багато зустрічей.

- Маючи такий щільний графік роботи, наскільки Вам складно залишатися врівноваженим?

- Це залежить не від графіка, а від самої людини. Адже бувають люди, які й без напруженого графіка можуть “кидатися” на інших. Натомість, є й такі, що попри шалений ритм життя залишаються спокійними, уважними, лояльними та коректними. А, головне, вдають, ніби нікуди не поспішають.

- Вам незабаром - п’ятдесят, а на скільки почувається душа?

- Все - відносно. Коли я був студентом, для мене 35-річні видавалися “лю-дьми похилого віку”. Зараз мені 50 років, і я почуваюся нормально. Тут головне - органічність. Наприклад, можна одягнути короткі штанці, сісти на триколісний велосипед, поїхати і сказати: “я це можу”. Та чи буде це органічно для цього віку? Зрозуміло, що ні! Тому не варто виглядати смішним, потрібно бути природнім. У кожному віці є свої плюси й мінуси. Треба тверезо дивитися на життя: максимально використовувати позитив кожного віку. 50 років - це той час, коли вже багато знаєш і вмієш, і все ще багато можеш. Вже не все, але багато чого. Тому я до всього, а, особливо, до віку, ставлюся спокійно.

- Чи трапляється, що Ви перебираєте у пам’яті минуле і думаєте, що зараз в тій чи іншій ситуації прийняли б інше рішення?

- Адже так можна з’їхати з глузду - зациклюватися на тому, що б я змінив з того, що робив 10-20 років тому! Самокопанням чи длубанням у собі я не займаюся - це нецікаво передусім ще й тим, що все одно вже нічого не зміниш. Набагато цікавіше думати про майбутнє і намагатися не зробити якихось дурниць згодом, вже не кажучи про сьогоднішнє.

- Тобто, Ви живете одним днем, чи все-таки плануєте майбутнє? Ви прораховуєте певні ситуації?

- Досвід мене навчив, що жити потрібно теперішнім, планувати майбутнє, але не страждати щоразу, коли ці плани руйнуються. Далеко не все залежить від нас. Ми можемо розпланувати все, що завгодно, проте завтра може трапитися таке, що ми просто не змогли передбачити. Що ж нам після цього - вийти в поле і застрелитися? Ні! Потрібно внести корективи в плани відповідно до обставин і спокійно рухатися вперед. Сьогоднішній день - це відправна точка того, що ми будемо робити завтра, через рік чи десять років.

- Розкажіть, Вікторе Йосиповичу,чому ж Ви, зрештою, пов’язали своє життя з Рівне, адже Вам пророкували кар’єру науковця при Київському політехнічному інституті? Цьому були якісь об’єктивні причини чи суто духовні - Вас тягнуло до рідного краю?

- Це були об’єктивні причини - відсутність “волохатої лапи”. У 1986 році я тільки-но захистив дисертацію. Звичайно, у мене, 27-річного молодого чоловіка, були зовсім інші плани. Я закінчив ВУЗ, рік був робітником, потім поступив до аспірантури, де провчився 3 роки. Захистив дисертацію і ніби-то моє життя починало йти вгору…

Але у 1986 році були достатньо жорсткі правила: для того, щоб залишитися працювати у Києві, точніше, отримати там роботу, мала бути київська прописка. А для цього потрібно було одружитися з киянкою або, знову ж таки, отримати київську роботу. Я опинився наче в замкненому колі, розірвати яке не міг. Потрібна була “волохата лапа”, яка б допомогла, підштовхнула чи якимось іншим чином вирішила це питання за мене. Оскільки цього у мене не було, я повернувся до Рівного.

- Довго призвичаювалися? Адже столичний темп життя вносить свої корективи?

- Спершу я почувався не у своїй тарілці. Але згодом зрозумів: все, що зі мною сталося - справжнє провидіння. У Рівному зовсім інші стосунки між людьми, вони, пробачте за тавтологію, є більш людяними. У Києві все більш формально: можна ціле життя прожити з людиною на одній сходинковій клітині, так і не довідавшись, як її звуть. Для Рівного це не типово. Крім того, я тут народився, у мене в Рівному багато друзів. Так сталося, що в житті я зустрічав багато людей, яких сьогодні можу назвати своїми друзями.

Зараз я категорично не жалкую про те, як склалося моє життя. Це один із прикладів того, що ми намагаємося зробити одне, а насправді десь існують інші щодо кожного з нас плани. І не потрібно навіть пробувати витрачати сили і здоров’я, щоб їх корегувати. Я, наприклад, знаю людей, які будь-якою ціною залишилися у Києві. Не всі з них стали від цього щасливими.

- Наскільки легко було Вам, колишньому бізнесмену, прийняти пропозицію і стати чиновником - губернатором області?

- Зрозумійте, у мене не було мети стати головою Рівненської обласної державної адміністрації, як-от коли людина закінчила школу, мріяла та йшла до цього, а все інше було наче проміжні ланки. Такого і близько не було. Просто так склалися обставини: з одного боку це стало можливим, з іншого - необхідним. Я вдячний за це долі, бо отримав чудову нагоду спробувати себе на державній службі, зробити щось корисне. Адже коли ти працюєш у бізнесі, то робиш корисне для конкретної кількості працівників (для 600 чоловік, які працювали у “Реноме” - авт.). Зараз мова йде про набагато більшу кількість людей - мешканців Рівненської області.

Мети зробити щось особисто для себе, у мене, як у губернатора, немає. Її не було і не може бути. Є чиста ціль зробити для Рівненської області, де я народився і піду в землю, де поховані мої батько і дід, щось корисне. Адже розраховувати на те, що це зробить хтось за тебе, не варто. Я сам виставляю собі оцінки за роботу. І, крім цього, кожній людині виставляють оцінки, і не лише люди. Найголовніше в житті - власна впевненість у тому, що ти зробив усе, що міг, і спокійний від того. Все вдалося? Ні, не все! Але все, що міг!

- Після того, як Вас призначили губернатором Рівненщини, дехто зазначав, що влада має бути відокремлена від бізнесу. Як Ви вважаєте: бізнес і влада взаємопов’язані поняття чи все-таки не тотожні?

- Однозначно, що це не тотожні поняття. Але, я вважаю, що ті люди, які приходять у владу, мають знайти в собі сили зробити крок убік від свого бізнесу. Я, наприклад, залишився акціонером “Реноме”, але навіть не розпоряджаюся тими акціями. Не займаюся й оперативним управлінням бізнесу. Кожного року отримую дивіденди, та навіть не знаю, на яку суму їх буде наступного року. Тобто, я вдячний за те, що вони формуються, але це відбувається у певних пропорціях, як щодо будь-якого іншого акціонера. У цьому сенсі влада має бути відокремлена від бізнесу.

Це не означає, що ті люди, які мають вдосталь практичної роботи: на промислових підприємства, в банках, у торгових, агропромислових підприємствах та на будь-яких інших, не можуть обіймати керівні посади в державі. Кому очолювати міністерство АПК або ж якийсь департамент чи управління АПК, як не тим людям, які мають величезний досвід роботи у цій сфері?!

- Ви завжди говорите правду в обличчя, байдуже, хто перед Вами стоїть?

- Звичайно, що ні. Я ж розумна людина! Якщо мене не цікавить результат, то я можу це робити. А з іншої сторони - чи є сенс від мого тупого та відвертого героїзму, якщо я заявлю віце-прем’єру чи прем’єр-міністру, незалежно від прізвища, що про нього думаю? Зрештою, після цього область може постраждати. Адже багато важливих для нас рішень ухвалюється в Києві.

Питання лежить у такій площині: чи є користь з того, що я задовольнив власне “его”? Ні! А от коли я вже не буду головою облдержадміністрації, коли мої дії вже не будуть відображатися на благополуччі людей, які проживають на території Рівненської області, скажу все, що про кожного думаю. Сьогодні ж, у переважній більшості випадків, я змушений зважувати кожне слово, сказане у вічі тим людям, від кого залежить прийняття остаточного рішення. Хоча інколи, один на один, я можу сказати те, що думаю. Інколи це навіть допомагає…

- Чи трапляється, що Ваші політичні зобов’язання заважають Вам виконувати обов’язки губернатора?

- Щодо цього, то я почуваюся досить комфортно. Ми з Президентом належимо до однієї політичної партії, і його лінія роботи є партійною. Жодного разу не траплялося, щоб у програмі нашої партії було записане одне, а я мусив би щось робити наперекір. Так що у цьому розумінні все ідеально.

- Чи вдалося Вам Рівненщину зробити самодостатнім регіоном?

- Жоден регіон України не є самодостатнім, це ілюзія. Такого ніколи не буде, оскільки так побудована бюджетна система України. Я вважаю це правильним. Інша річ, що ми маємо право ставити питання не стільки про самодостатність, скільки про рівноправність. Три роки тому свої власні потреби тими податками, що збиралися на території області, Рівненщина закривала на 76 відсотків, два роки тому - на 84 відсотки, рік тому - на 89 відсотків. Ми розраховуємо, що за два роки роботи будемо повністю покривати видатки податками. З них, звісно, лише частина залишиться в регіоні, інша ж - попрямує до Києва.

В області ведеться свій баланс. Це робиться для того, щоб я міг сказати: “Ми себе оброб-ляємо”. Але…

В країні сталося те, що сталося. Всі наші графіки поламані, все полетіло шкереберть. Курс було взято правильний, але в одній області вберегтися від речей, які відбуваються в державі загалом, неможливо. А там стався обвал…

- Вікторе Йосиповичу, то що там - попереду?

- Це питання абстрактне і непросте, я б сказав, філософське. Попереду непрості часи і випробування. У ситуації, в якій ми перебуватимемо протягом року, зміни, які будуть відбуватися в державі, не можуть не зачепити мене, як голову облдержадміністрації. Не відразу, але все буде добре. Я в цьому впевнений.