Олександр Богачук... Легкий, поривчастий, пшенично-золотавий

Від дня смерті поета Олександра Богачука минуло вже й не так багато часу, а лише 15 років. Але, на жаль, зараз його ім’я мало кому про щось говорить, є лише одиниці серед сучасної молоді, які знайомі з його життєвим та творчим шляхом. Після себе Олександр Теофілович залишив багату літературну спадщину з широким діапазоном: вірші-роздуми та вірші-спогади, філософські мініатюри і вірші-реквієми, публіцистичні поезії й пісні-думи, ніжні ліричні акварелі і бризки-імпровізації, вірші-перестороги і гумористичні вірші, вірші-заповіти і поеми. Його рядки поєднали у собі гордий злет думки й почуття з досконалою мовною формою-ритмом, звуковою тональністю, внаслідок чого й стали піснями.

Годинами може говорити про свого чоловіка Неоніла Богачук. Вона погодилася поділитися з читачами “РР” своїми спогадами, розповісти, якою він був людиною.

Народився Олександр Богачук 1933 року в селі Сокіл Рожищенського району на Волині у родині сільських ковалів. Сашко часто згадував свого дідуся, дуже любив його. Вдень дід працював у кузні, а ввечері брав до рук тонкостанну скрипку і вигравав найніжніші мелодії. Дуже багато часу проводив онук з дідусем, це, мабуть, і дало поштовх для розкриття його таланту, який був закладений у генетичному коді малого Олександра...

...Не оминула стороною Богачукове село й війна. Він на все життя закарбував у своїй пам’яті те лихо, яке згодом описував у віршах. Після війни, закінчивши Луцьку середню школу, Сашко вступив до Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки. Саме тут він починає виявляти свої літературні здібності та бере активну участь у літературному житті, починає публікувати свої вірші. Після закінчення інституту Олександр видає першу збірку “Незабутнє”, а вже через рік виходить і друга - “Вересневий грім”, яка, на думку критика та літературознавця Степана Крижанівського, стала значною подією в українській літературі.

Працюючи старшим редактором обласного управління у справах преси, Олександр Богачук видає у світ третю поетичну збірочку “Ні!”. Згодом одна за одною з’являються Богачукові книжки: “Зелене руно”, “Крик попелу”, “Стогін землі”, “Світи мені, Дніпре”, “Горно”. Також у бібліотеці журналу “Перець” виходить його сатирична книжка “Золота жінка”.

Після багатьох років праці у Луцьку йому пропонують роботу в Рівному, де у 1985 році він очолив Спілку письменників. Навіть переселившись в іншу область, Олександр не забував про рідну землю, його серце навіки залишилося на Волині. У 1988 році виходить його остання збірка - “Цвіт роси”.

Пані Неоніла з посмішкою на устах згадує, як і наскільки її чоловік любив життя, любив все, що дихає: туман, росу. Він був людиною слова, все і завжди робив злагоджено. “Сашко боявся лицемірства, непорядності і фальші. А найбільше він боявся забуття, але, слава Богу, цього не сталося, він і надалі продовжує жити у своїх віршах”, - розповідає дружина.

Олександр Богачук усього себе віддавав роботі, співпрацював із молодим поколінням, давав йому поради, вирішував побутові проблеми. Поет був непоступливим у відстоюванні своїх життєвих інтересів. Він тісно співпрацював із композиторами та виконавцями. В Олександра було безліч друзів, і саме їм він віддавав свій дорогоцінний час, але як поет, і як людина, він ніколи про це не жалкував, все робив для блага інших, а не для себе. Він був дуже щедрою людиною, усіх вражала його доброзичливість, радість душі, інтелігентне вміння володіти собою. Олександр Теофілович був справді Людиною з великої літери і Великим поетом. З-під його пера вилітали шедеври, а книги ніколи не залежувалися на полицях книгарень. Його твори завжди привертали увагу читацької аудиторії. Це була чуйна, з добрим серцем, дотепним гумором людина, яка оспівувала в своїх поезіях важку працю своїх земляків, висміювала нероб та чиновництво.

Не оминули своєю увагою поезію Олександра Богачука й відомі українські композитори: Георгій Майборода, Климентій Домінчен, Володимир Верменич, Віталій Кирейко, Олександр Білаш, Анатолій Пашкевич, Анатолій Андрухов, Василь Горностай, Віктор Герасимчук, Микола Корейчук та багато інших. Його вірші, які стали піснями: “Тиша навкруги”, “Іду я росами”, “Димить туман”, “Тихо падає цвіт”, “Щедрик”, “Троянди на пероні”, “Журавлі”, “Моя родина - Україна”, не раз хвилювали і радували серця людей. Найвлучніше про поета та його творчість сказав Георгій Майборода: “Поезія Олександра Богачука приваблює композиторів різних поколінь. Кожен знаходить у ній нові смислові й звукові інтонації, теплі барви образної гами. Сила його поетичного слова, насамперед, в емоційній правдивості. Воно природньо пульсує з душі поета, переплітається невидимими стебельцями почуттів із мотивами народної пісні. Ця невимушеність, висока емоційна напруга поетичного вислову ставить Олександра в ряд поетів ща-сливої долі, його поезія знаходить найкоротші шляхи до людських сердець. Олександр Богачук - поет високого громадянського звучання. То ніжний лірик, то зосереджено суворий оповідач, - він завжди вірний своїй самобутній творчій манері… свіжий голос якої живиться чистими джерелами волинського краю”. Нічого не додаси і нічого не викинеш...

Безсмертні слова Олександра Богачука викарбувані на гранітних плитах меморіалу в Кортелісах, на пам’ятниках; вони знайшли відгук у серцях небайдужих людей. Він так написав про трагедію цього села, що в його поезії жила, пульсувала думка, і той біль, і трагедія, які випали на долю його жителів. Олександр ні на мить не забував про своє високе покликання і завжди ніс відповідальність за час, у якому жив і працював. Він ніколи не відкидав загальнолюдських цінностей - завжди їх тримався.

Досить сміливо і влучно про поета Олександра Богачука говорить його колега по перу Борис Олійник: “Впродовж усього свого життя Сашко працював на Україну, і не робив із того “політики”. Це просто суть його єства. Вітаючи суверенітет, він ніколи не опускався до обпльовування минулого. Не топтав могили своїх дідів і батьків, які на бранних полях Великої Вітчизняної відстояли і передали у спадок нам батьківщину і Батьківщину... Від нього віяло особливим теплом і ніжною прохолодою Полісся”.

Можна по-різному ставитися до “життєвої позиції” поета. Він ніколи не належав до числа борців. У нього була своя правда, що не співпадала з правдою багатьох. Але не потрібно забувати, що Олександр Богачук був не лише цікавим поетом, а його пісні допомагали мільйонам українців у важкі часи “застою” згадувати, хто вони, і яке їхнє родове коріння. А це, погодьтеся, немало.

...Олександр Богачук 15 років тому відійшов у вічність - 15 травня 1994-го року його не стало. Цій жахливій втраті для його близьких та рідних передувала автокатастрофа, яка трапилася за п’ять років до смерті. Неоніла Михайлівна розповідає, що після аварії Олександра Теофіловича не можна було впізнати, він втрачав пам’ять та взагалі дуже змінився і став занепадати, його життєва енергія день за днем згасала. До аварії Олександр Богачук працював відповідальним секретарем Рівненської письменницької організації.

...Тепер у Луцьку його могила, там він знайшов свій спочин. А пам’ять про нього живе у серцях рідних, близьких, друзів, тисяч людей, які знають, люблять, шанують Богачукову поезію. Пам’ятають його й у рідному селі, жителі якого виступили ініціаторами спорудження і відкриття пам’ятника у Соколі.

Девізом усього життя Олександра Богачука був заповіт, особливо актуальний і сьогодні:

Шануймося, єднаймося та будьмо,

Тримаймося родинного стебла.

Забудьмо чвари і себе не гудьмо.

Доволі нас упало із сідла.

Кожен може себе запитати: чи актуальна його поезія зараз? Чи сучасна вона? Справжня поезія завжди вражає до глибини душі, нею переймаються і з трепетом сприймають. Вона починається від чистих народних джерел, від маминої колискової.

Минає час... Ідуть за обрій дорогі нам люди. Немає з нами Олександра Богачука, але його вірші досі зігрівають душі, його пісні й донині линуть поміж людей, його кращі твори залишаються серед надбань української літератури. Неоніла Богачук намагається зробити все, щоб пам’ять про її чоловіка жила вічно, хоча пройшло вже 15 років і біль втамувався, проте з серця його не зітреш. “Хай не забуває його Україна і пам’ятають друзі”, - просить дружина поета. Як нам нині його не вистачає... Тож пам’ятаймо його. Пам’ятаймо і шануймося.