Сценарій “Ментів” писав наш земляк

Попросив слова і літератор із Санкт-Петербурга Геннадій ЄВДОКИМОВ, який також творить живий, реальний образ Дубна за допомогою слова. Зауваження гостя з далекого російського міста були слушними і конструктивними, відчувалося, що він непогано розбирається в тонкощах малювання.

Не міг не зустрітися із вчорашнім нашим земляком, котрого життєві дороги закинули в Північну Пальміру. Насамперед тому, що відомий письменник - один зі сценаристів популярного серіалу “Вулиці розбитих ліхтарів”, що демонструється телеканалом “ІСТV”. Правда, сам співавтор захоплюючих розповідей про пітерських “ментів” ніяково зауважив, що гордиться не працею в кінематографі, а криміналістичними романами, що видрукувані великими накладами.

То хто ж він насправді? Колишній працівник правоохоронних органів став вправним жур-налістом і літератором. Він - член Дубенської первинної письменницької організації. Виріс у древньому місті над Іквою, де доля звела його батьків - кримчанку Азу та Анатолія, вихідця з Брянщини. Бібліотекарка і водій виховали двох синів. Старший, Віктор, викладає історію в одній із середніх шкіл Ковеля на Волині. Молодший закінчив Стрийське профтехучилище, мріяв про професію геолога. Служив сержантом в Алтайському краї на батьківщині Василя Шукшина. Знайомство з доробком відомого майстра красного письменства спонукало юнака до творіння. Після армії Геннадій працював на м’ясокомбінаті, а потім - будівельником. І писав вірші. Далі успішно закінчив Львівську міліцейську школу - запросили на роботу в карний розшук Рівненського облуправління внутрішніх справ. Старанність молодого офіцера належно оцінили: відрядили на стажування в Ленінград. Туди невдовзі перебралася і його дружина Світлана, випускниця інституту культури, викладач Дубенського музучилища.

Думали Євдокимови затриматись у місті над Невою недовго, а живуть там і понині. Дочка Настя стала адміністратором рекламного бюро, а сину Кирилу щойно десятий рік минув. Глава сім’ї дещо змінив професійну орієнтацію. Як співробітник газети “Кримінальна хроніка”, чимало їздить по країні, після відвідин виправно-трудових закладів пише нариси, репортажі, інтерв’ю про життя і проблеми ув’язнених. А ще “видає” солідні прозові твори. Правда, спочатку намагався знайти власне “обличчя” в поезії. Подарував мені збірку віршів “На льдине”, що вийшла в Дубні 1993 року. Є в ній щирі та проникливі рядки про вдячну синівську любов до рідного міста, прагнення автора (звідав силу його духовної аури) співати від повноти щастя, прислухатися ріднокраю. З-під пера талановитого земляка вийшли чотири детективні романи: “Следы в никуда”, “Смерть на продаж”, “Блудный сын”, “Следуй закону”. Кіностудія “Ленфильм” екранізувала за його сценаріями стрічки “Смертельна хвороба” та “Стриптиз по-тайськи” (серіал “Менти”). Тепер Геннадій Євдокимов уклав угоду на сценарій за романом “Смерть на продаж”, а з Московською компанією “Новый русский сериал” - на створення сценаріїв за власними романами. Платять йому за кожний сценарій по 2000 “зелененьких”.

Цікавою була розповідь літератора про сценаристську кухню. На серію “Ментів”, як правило, витрачають не більше тижня. Сценарист контактує з продюсером, “на ходу” підправляє репліки, уточнює окремі місця та деталі тексту. Євдокимов відзначає комунікабельність Дукаліса (С.Селін), працьовитість “Мухомора” (Ю.Кузнєцов), непередбачуваність Ларіна (О.Нілов). Та команда дружна, діє в одному ритмі, талановита. І не “задається”, про що свідчить світлина, де з юним Кирилом Євдокимовим зняті Селін та Нілов.

Раз на рік приїжджає земляк у Дубно, відвідує з сином Почаїв, Кременець, Львів. Мріє в новому літературному творі (це буде роман) подати живий реальний образ рідного міста, показати його роль у історико-культурних здобутках регіону. Надіслав мені уривок із майбутнього твору “Була в місті “Луб’янка-2” про катівню енкаведистів у повоєнний час, довірив, аби я його переклав і вмістив у пресі. Гадаю, що з ним варто познайомити читачів.

“Катівня” в монастирських стінах”

“Серед дубенських храмів чи не найбільше таємниць витає навкруги Свято-Миколаївського собору, відомого як колишній костел бернардинів, що в різні часи мав різних володарів. Побудований у 1617 році князями Заславськими, як складова частина Бернардинського монастиря (заснованого в 1614 році), він тривалий час був одним із форпостів католицизму в поході на схід, зокрема, на Волинський регіон.

Гігантська споруда, сувора і неприступна ззовні, пом’якшена православною атмосферою всередині, досі викликає мимовільний трепет у кожного, хто бачить її вперше. А що вже казати про дубенчан, які добре відають: тут, крім молитв, за товстими мурами творилися далеко не богоугодні діла. Приміром, у ХІХ столітті він ледь животів, позбавлений фінансової підтримки від російського самодержавства. Призначення на посаду настоятеля отця Євтутовича призвело до повного занепаду обителі. Він занехаяв богослужіння, натомість постійно організовував застілля для своїх світських приятелів. І сам частенько бенкетував у місті, повертаючись вранці. Євтутовича звільнили з посади, але монастир це не врятувало.

Була ще найзагадковіша (і найкривавіша) сторінка в історії храму - після 17 березня 1944-го. Дубно визволили радянські війська від тисячоденної тимчасової німецько-фашистської окупації. За велінням влади відразу на території монастиря-костелу створили політичну в’язницю, відому під номером “два”. Мешканці міста прозвали її “Луб’янка-2”. А “перша”, головна, знаходилася на вулиці Садовій, де зараз дитяча виправна колонія. Коли в “основній” була хоч якась видимість дотримання юридичних формальностей при слідстві й дізнаннях, то в “двійці” не витрачали час на ведення протоколів, винесення обвинувальних вироків. Власне, потрапляння сюди для “неблагополучних” означало одне: жорстокі допити, нелюдські катування, таємний розстріл. Звідси, як правило, вже ніхто не повертався.

Сучасники пам’ятають, що останнім часом у колишньому костелі розміщавсь “Дубенторг”. Його працівники в підземеллі знаходили рештки взуття та одягу. Як переповідають старші дубенчани, при німцях тут теж була в’язниця. Людей допитували в колишніх келіях. А от при совітах - допитували й катували всередині церкви, в ямі, де військовий трибунал проводив судовий процес. Після отримання (чи неотримання) необхідних даних заарештованих виводили у двір, в його східну частину, де й лунали постріли. Сліди від куль ще й нині видно на стінах. Трупи по жерстяному жолобі скидали у підвальне приміщення. Інколи розстріли (коли йшлося про важливих персон) проводили просто в підвалах. Аби замести сліди, заводили двигуни потужних автомобілів.

Зазначимо, що підвали під костелом досить чисті, сухі, просторі, з прекрасною вентиляцією. Вони спочатку служили для обладнання усипальниць відомих осіб - князів, власників міста, їх рідних, духовних ієрархів, іншої знаті. Ото серед княжих поховань складали останки нових мерців, тільки цього разу вже без жодних трун.

Кого ж із диявольською методичністю знищували червонопогонники? Насамперед тих, які певною мірою були причетні до національно-визвольних змагань. А проіснувала тюрма до 1946-го, коли костел віддали фабриці художньої галантереї. У колись залитих кров’ю келіях почали шити національні сорочки та рушники, чеканити картини з життя запорізьких козаків. У підвалах розмістили бочки з кислотою; частину підземелля, де стояли гроби й валялись ледь присипані землею тіла розстріляних, від основного приміщення відгородили цегляною стіною.

Коли запахло вітром перебудови, влада вирішила розчистити підвали. Княжі останки, впереміж з кістками розстріляних, вивезли самоскидами на сміттєзвалище. Все утрамбували трактором, присипали кістками тварин - відходами з цехів м’ясокомбінату.

А як храм передали православній громаді, тут під час опоряджувальних робіт виявили оту цегляну стіну-загорожу. І побачили в підземеллі повно людських кісток. Нетлінні останки знатних міщан (чотири католицькі єпископи, рідні нащадків княжих родин) перепоховали 11 вересня 2000 року в княжому храмі (див. фото) за християнськими канонами.

Нині в Свято-Миколаївському храмі йдуть реставраційні та археологічні розкопки під керівництвом кандидата історичних наук Віри Гупало (Львів). Знахідки експедиції поповнять знання сучасників щодо минулого обителі, допоможуть відкрити нові сторінки у тій, майже 400-літній, історії”.

Геннадій Євдокимов удостоєний літературно-мистецької премії імені Авеніра Коломійця, що присуджується в Дубні. Нагороду він розглядає як аванс і спонукання до творчості, зокрема, нових розповідей про ріднокрай, за яким сумує. Можемо гордитись таким земляком, який не забуває, де його родинні корені.