Бункер

Як він посмів не те що подумати, а вголос висловити таку крамолу. Патріарх України був звинувачений, брутально і з піною на губах усіма речниками Банкової, у найбільшою земному гріху, - він вказав Ющенкові на двері.

І річ навіть не у тому, що Леонід Макарович, як ніхто інший, має на це абсолютне моральне право. Адже він сам вчинив саме так у 94-му, коли добровільно пішов на дострокові вибори.

Добровільно віддати владу - велика рідкість і виняток у всій політичній історії, оскільки політика - то таке ремесло, коли заведено частіше віддавати життя, а не владу.

Річ у тому, що Кравчук у зверненні до Ющенка висловлював крик душі десятків мільйонів співвітчизників. Практично усіх, за винятком двох відсотків.

Не буду добирати, можливо, точніші слова для озвучення цієї всенародної мотивації. Висловлю її якнайм’якше - Кравчук передав всенародну якщо не злість чи ненависть, образу чи презирство, а просто втому. Нехай буде сказано по-українському душевно, - всі ми втомилися від вас, Вікторе Андрійовичу. У багатократ більше, ніж вас втомила влада над нами.

Патологічну неадекватну реакцію жреців із Банкової, включно із їхнім патроном, я по свіжих слідах обговорював з одним із керівників держави. Він висловився так вражаюче влучно і точно, що не можу втриматися, аби не передати його блискуче порівняння.

Мій співбесідник нагадав про унікальний психологічний трилер німецьких кінематографістів під назвою “Бункер” - про останні дні вождя третього рейху.

Бункер як пряма аналогія Банкової.

Уже Жуков розглядав у бінокль купол рейхстагу, а у бункері до останньої митті, за якоюсь приреченою інерцією, понівечений вождь і його підземна камарилья відтворювали владні ритуали, хапаючись за волосину, на якій ще ледь жевріло їхнє політичне животіння.

Вождю за протоколом приносили якісь фронтові зведення. Він тремтячими руками підписував якісь накази. І від усього цього дійства політичних мерців, що зарилися заживо у землю, віддавало липким холодом привидів, що ніяк не могли покинути цей світ, який уже вилучив їх зі свого животворного єства.

Вони тинялися між частоколом реалій, вимолюючи у вже занесеного домоклового меча пощади, але скапували останні краплі їхнього змертвілого владарювання на цій землі, сплюндрованій тяжкими, не прощеними і не відмоленими гріхами.

Український “бункер” твориться без кінематографа. На очах у всіх нас. Маніяки від політики повиповзали із шевченкових розритих могил і вистежують один одного на стежках війни.

На тлі фінансового землетрусу, від якого розсипаються прахом державні устої і спопеляється матриця життєвого середовища, гоголівські привиди плетуть павутиння самозахисту довкруж своїх зотлілих скелетів, захованих у зогнилих помаранчевих шафах.

Плетуть десь на маргінесі буття павутиння словоблудь про сенат Калігули і про конституцію із палатою для прокажених, про тернопільську піррову перемогу і про відкриті списки приречених. Списки Шіндлера…

І уся ця маячня - не від світу цього, а у світі тому, - єдиному, до якого веде дорога із бункера.

У бункері згасає останній смолоскип. У чаді очманіння від зникаючої влади рефлекторно дригаються кінцівки, допоки не надійде із порожнього мозку імпульс до остаточного затухання.

Бункер здригається у конвульсіях, трансформуючи свої кам’яні стіни у склеп і хоронячи під зсунутими брилами осоружну ненаситну челядь.

А на поверхні Землі, що двиготить понад бункером, б’є копитами білий кінь із витязем у тигрових тріумфальних шатах…