Турківський Сковорода знову подався у мандри

“Віктор - моя гордість, і мій біль”

Обійстя Наконечних зручно вмостилося під високими осокорами на краю села, що витягнулося уздовж рукотворних ставків. Йшов довгенькою єдиною вулицею, думав: “Місцина - райський куток, де море квітів, кучеряво-пишних садків, а чоловік, який щойно розміняв п’ятий десяток літ, чомусь вирушає у світ широкий шукати незвіданого”.

Мати мандрівника, 76-літня Євгенія Андріївна, запросила в затишну оселю. Склавши натруджені руки на колінах, не кваплячись, почала монолог:

- П’ять разів щедрий лелека прилітав у наше обійстя. Сини і дочка виросли, радують моє серце онуками. Петро служив підполковником у Мукачеві, нині мешкає в Житомирі; Микола очолює фірму в Рівному. Анатолій став зв’язківцем, живе в Мінську; таку ж професію обрала й Ольга, мешканка Рівного. Що стосується наймолодшого з синів, то тут одним реченням не обійдешся. Гарно вчився в Микитицькій восьмирічці, був непосидючим і допитливим. Потім із червоним дипломом закінчив Львівський технікум зв’язку, працював за спеціальністю в Дубно. Віктор - то моя гордість і водночас мій біль. В армії серйозно займався спортивним орієнтуванням, отримав перший розряд, став чемпіоном Прибалтійського військового округу. А ще змалку любив музику. Не здивувалася, коли зняв солдатську форму і поступив у Рівненське музичне училище (клас балалайки). Через два роки заявив, що буде навчатися у Ленінградському музінституті. Зітхнула з полегшенням, та радувалась передчасно. У листах, що надходили з далекого міста, зазвучали нові нотки. Мовляв, інститут його не влаштовує, бо мало дає для душі. Не сердіться, та переведусь у духовний університет. Хвилювалася за нього, зрозуміла, що не все повідомляє. Пізніше дізналася, що син прилучився до послідовників індуїської секти брахманів, кинув навчання, влаштувався задля житла двірником у знаменитому Літньому саду. Чи не єдиною світлою сторінкою його перебування в “колисці революції” були заняття з дітьми. Набрав бажаючих навчатись гри на гітарі, за копійки вів гурток в одному з клубів на Васильєвському острові.

Після десяти років митарств недовченим студентом повернувся додому. І ніби не від світу цього, весь вільний час над Біблією сидів, усі стіни в будинку обклеїв цитатами з божого письма. Хоче наслідувати Ісуса Христа, йти його шляхом до Царства Божого. Але в церкву не ходив, до жодної з традиційних сект не тулився. Останні роки став подорожувати, вести нотатки. Аби дістатись Говерли, щодня 50 кілометрів долав, на вершину зійшов на одинадцятий день. Зрозуміло, я хвилювалась. Їсть мало, у дорозі переважно тільки воду п’є. Але з мандрівок повертався бадьорим, якимось внутрішньо освітленим. Навесні заявив, що духовно і фізично готовий до пішої подорожі в місто своєї юності - Санкт-Петербург. Питаю, навіщо йому та мандрівка. Сміється: “Десять років не бачив друзів по духовному університету. Аби провідати їх, на проїзд коштів немає. Піду пішки, ще й світу побачу”.

За 53 дні 1300 кілометрів здолав

Такою вийшла дорога від рідного села до Санкт-Петербурга. Хотілося більше дізнатися про незвичного пішохода, зрозуміти, що ним керувало, коли вирушав із Полісся до Північної Пальміри. Адже, аби здолати таку відстань “пішодрала”, потрібно не лише фізичне загартування, але й певна психологічна підготовка.

Ось яким вийшов той перехід. Обравши мінський напрямок, Наконечний вийшов із села в бік Рівного 14 квітня. Щодня долав 45 кілометрів. У наплічнику - найнеобхідніше: теплий одяг, покривало, металеве горня, трохи ячмінної крупи, кілька коробок сірників, мішок. Ночував у полях та лісах, під час дощів накривався мішком. Харчувався кашею, звареною в горняткові, люди іноді чимось пригощали. Аж три державні кордони перетнув. У Білорусі та Росії міліціонери допитувалися: хто, куди прямує, чи не має зброї та наркотиків. І прикордонники не вельми прискіпувались до пілігріма - виручав український паспорт.

Фізичне навантаження витримав, бо постійно слідкував за “власним барометром”. Закінчив піший перехід 5 червня, тобто через 53 дні. Переміг навіть спокусу - кінець подорожі подолати електропотягом, чесно прокрокував до кінцевої мети пішки. Про перебування в місті над Невою навіть ненці мало сповістив. Зустрівся з друзями, з якими колись грав в оркестрі, фіксував зміни, що сталися за десять літ, упорядкував записи про побачене в дорозі. Свою мандрівку не вважав чимось особливим. Аби заспокоїти матінку, після повернення 10 червня в Турковичі (скористався потягом: грішми допомогли друзі студентських літ), пообіцяв, що буде вдома. І витримав аж… два місяці.

Наступною стала мандрівка на південь

Цього разу на велосипедному багажнику в наплічнику знову було найнеобхідніше та ще 19 гривень у кишені на дорогу. Природжена пристрасть до подорожей знову перемогла: пожертвував пан Віктор спокійним ритмом життя.

Вісім місяців витратив на велосипедну подорож. Метою було ознайомлення з побутом і життям степовиків, зустрічі з земляками, які в різний час опинилися у Запорізькій, Миколаївській та Херсонській областях. Його приймали приязно, пропонували нічліг, навіть матеріальну підтримку, допомагали в одержанні необхідних даних щодо життя, побуту й звичаїв мешканців цього регіону. Завдяки тамтешнім ЗМІ Наконечний став відомою постаттю в Таврії. Та й для нього в цій місцині знайшлося чимало цікавого. Кілька днів “витратив” на руїни славнозвісної Ольвії та острів Березань, що неподалік Очакова, потім милувався ковиловим степом у Асканії Новій, зробив цікаві замітки - спостереження про фауну тамтешнього заповідника… Помаленьку “набухав” записами “Блокнот”, де з’явилися рядки і про знамениту Кінбурзьку косу, і про руїни колись неприступних грецьких міст - держав на півдні України, і про унікальні звичаї гагаузів і болгар, із якими зустрічався.

Та Наконечного манили гори: хотів піднятися на Ай-Петрі, побувати біля популярної в туристів і відпочивальників скульптурної групи “Алі-Баба і сорок розбійників”, відвідати Левадію. Але вже перше знайомство з горами виявилося останнім. Переправляючись через бурхливу річку, поліщук ледь не потонув, вода забрала велосипед, речі, документи. Але найбільше жалкує за “Блокнотом”, бо не вдасться відновити записи. Богобоязний пілігрім у прикрій пригоді в Криму бачив застереження “зверху”: видно, щось робив не так і мав серйозний сигнал. Ото повернувся додому, де перебув осінь та зиму. Повертався на Полісся автостопом, ще раз переконався, що світ не без добрих людей.

Півтора року в Черкеську за гратами

Цього разу шлях паломника проліг на Кавказ. Правда, із запланованого встиг втілити лише частину. Та вина в цьому сторонніх сил.

Легкою видалася наплічна сумка. Та пілігрім думав не про матеріальне: хотілося стрічним більше розповісти про Вчення Христове, шляхи пізнання Істини Царства Божого. У передгір’ї, на підступах до найвищої вершини Кавказу - Ельбрусу, надибав на одиноку хатинку. Гадав, що то - мисливська сторожа, а виявилася об’єктом прикордонників. Тут заночував, а коли вранці готував нехитрий сніданок, завітали браві хлопці в зелених беретах. І почалося: хто такий, звідки з’явився, куди прямує, як сюди потрапив. Спокійно розповів про себе, власне покликання на світі цьому. Але не повірили, більше того - все звели до нинішньої ситуації: поруч - Грузія, в самій Кабардино-Балкарії також неспокійно. Все допевнялись, куди і з якою метою думав податись із Карачаєво-Черкеської Республіки. Назвали порушником, бо перейшов кордон без дозволу, реєстрації та відповідних документів. Ото шлях турківчанина проліг від прикордонної застави до міліції, а звідти - до міграційної служби. Годують, ставляться добре, та найстрашніше, що доводиться сидіти на місці. Вироблять потрібні документи, аби “все було законно” перед відправкою на Україну. Ніхто не каже, скільки часу займе перебування в Черкеську.

А зайняло воно довгих півтора року. Та що навіть два роки в порівнянні з вічністю, коли жити не “за земними часовими вимірами, а за вимірами Духу Вічності?” Зі свого шляху земляк не зійде. Всевишньому було угодно, аби під час цієї подорожі він потерпів, сподівається, що Вищі Сили його порятують, не дадуть пропасти. Бо жде нова дорога на шляху до Царства Божого.

“Кавказька” подорож була недовгою, та виявилася пізнавальною. Наш земляк познайомився з життям та буттям горян. Люди - доброзичливі. Тамтешні пастухи і лісоруби запрошували на роботу, ділились харчами. Поважають людей віруючих, уважно слухали проповіді, ніяких непорозумінь на релігійному грунті не виникло.

Виручали пілігріма наші дипломати

Російські чиновники повідомили в Україну про порушника - так Євгенія Андріївна дізналася про долю сина. Тоді вперше отримала від нього листа з Черкеська. Підкуповує оптимізм затриманого, що є доброю підмогою хворій селянці, в якої відмовляють ноги, слабне зір. Ото мати жила надією, що таки повернеться додому “мізинчик”, порадує зболіле неньчине серце. Чекає його піаніно, куплене братами, недобудована хата, закладена ще покійним батьком.

Пані Євгенія офіційно звернулася у державні органи, аби втрутилися у справу. Їй відповіли, що пройде не один день, поки виручать незвичного мандрівника. Надійшов запит із Генконсульства України в Ростов-на-Дону, щоб підтвердили особу Віктора Наконечного. Як повідомила начальник Рівненського обласного відділу громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Лідія Драпчинська, у жовтні 2007-го у Генконсульство надіслали свідоцтво, що підтвердило особу земляка. Після оформлення відповідних документів перед ним відчинилися двері на волю.

Домовився з рідними Віктора, що мені повідомлять, коли повернеться він додому. Хотілося познайомитися з його дорожніми нотатками, послухати з перших вуст про побачене та пережите. Додзвонився до Миколи Ів-ановича. Його дружина, пані Олена, порадувала і водночас засмутила. Так, Віктор вернувся в Турковичі Чеські й тиждень тому знову вирушив у мандри. Куди саме подався - ніхто не знає. А мені пригадалося, що мати мандрівника казала про велику мрію сина побувати в Середній Азії…

Знову старенька ненька в тривозі: де ночує, як харчується, чи не потрапив у якусь біду? Пані Євгенію можна зрозуміти. Її Віктор не такий, як усі. Душевно врівноважений, цілеспрямований, добре виходить із екстремальних ситуацій, викликає подив і захоплення щирими розповідями, по-своєму любить рідний край, близьких. А, головне, зміст свого покликання вбачає в неспокої, постійному пізнанні незвіданого, пошуках власного шляху розуміння Бога і навернення на цей шлях інших. Впевнений, що земляк цей шлях обов’язково знайде.

Від ганку, обклеєного цитатами з Біблії, простягнулись у три кінці дороги: одна - сільською вулицею до асфальтівки, дві інших - через горби до Микитич і Українських Туркович. Щоденно виходить на ганок старенька, пильно вдивляється в шляхи, що звідси пролягли в три кінці. З якого боку тебе виглядати, нерозумний, настирливий та рідний паломнику? Днями по радіоприймачеві почула вірш, де були такі рядки: “Дітей матерям поверніть - їх перемоги матерям не потрібні!”. Тому молить Всевишнього, аби так якнайшвидше сталося, щоб хоч із часом обіймала на порозі рідного дому Віктора - свою велику радість і свій великий біль.