Була собі матір. І був син…

Ярина звикла, що звідки б вона не йшла чи не їхала, - тітка Гапка неодмінно зустрічала її першою. Опершись на кийок, непорушно стояла біля воріт, або ж сиділа на лавчині під здоровенною столітньою грушею. Вона й сама не відає, хто коли посадив ту грушу-дичку. Як вийшла за свого Трохима заміж, то груша та вже росла. З нею вона і вік звікувала...

Ярина зупинилася вражена: старий тин похилився, подвір’я поросло високим бур’яном. Донедавна привітна, чепурна хатинка посіріла від негоди й недогляду та осиротіло блимала порожніми вікнами. Одна шиба була надбита, друга вийнята. Не біліли свіженькі фіраночки. Тільки калина біля тину червоно яскравіла достигаючими гронами та ще яблунька, як завжди, щедро нагнула до Ярини повне стиглих плодів розлоге гілля.

“Мабуть, тітка Гапка вже не живе тут. Забрав син до міста... Старість і неміч - чим тут зарадиш?”, і Ярина попрямувала до хати своїх батьків.

Вже згодом, разом з матір’ю вибираючи на городі картоплю, Ярина запитала про тітку Гапку.

- Поховали бабу Гапку, - відповіла матір. - Ще минулої осені. Он як за цей час подвір’я заросло бур’яном, здичавіло. Останній рік геть стала немічна, хворіла і доживала у сина в місті. Подейкують, що тяжко, гірко їй там було. Невістка Алла її не злюбила. А до того ж, дізналася від своїх родичів, що Гапка Вітькові не рідна матір. Тож, мовляв, - ніхто. Чужа чужаниця. “Завези її назад у село”, - вчепилася до Вітька Алла. “Ти ж бачиш, що вона геть безпорадна. Куди ж я її таку завезу? Вона помре без догляду”, - відповідав Вітько. “То здай у притулок для престарілих. Ти ж бачиш, щодня треба біля неї ходити - прати, прибирати, мити її, а мені на роботу. Чого я маю тут з нею мучитися? Он уся квартира старечим духом просякла. Ніякі дезодоранти не допомагають...”

- А що ж Вітько? Він же завжди був їй добрим сином?! У приклад його всім ставили. І її, як матір, хвалили, що такого доброго сина виховала… Вони ж такі прив’язані були одне до одного.

- Хтозна, як так сталося. Коли тут жила, Вітько з Аллою приїздили, діточок на втіху привозили, город порали, прибирали все… А як пожили разом, то видно, стосунки зіпсувалися. Гапка теж жінка не проста. У самотині вік звікувала, а тут діти, сім’я… Як би там не було, не послухав Вітько жінки, не повіз матір у притулок, доглянули, по-людськи поховали…

- По-людськи… - повторила про себе Ярина й задумалася. Яке непросте воно, людське життя. Начебто усе добре, та хто знає, якими були її останні дні, з якими думками пішла вона в інший вимір?!

- А чого ж сюди не приїздять? Хату он геть занедбали… - запитала Ярина.

- Мабуть, не треба їм ця хата. І майно не треба. Навіщо воно у міській квартирі? Що ліпшого було, то люди потроху порозбирали…

Ярина таки не витримала. Під вечір пішла до Гапчиної хатинки. Двері були замкнені. Зазирнула у вікно. Ніби у докір людям, маленькі вікна вже зяяли побитими шибками. Безлад у хаті сам по собі свідчив, що тут уже не раз побували мародери. Що вони могли взяти? У баби Гапки - ні телевізора, ні холодильника… Єдине, що пов’язувало зі світом - приймач на стіні. Біля печі рогачі та горшки, пара мисок та у кутку відро з водою. І те, виходить, комусь знадобилось. На стінах посеред рясного павутиння подекуди так і висіли у рамках фотографії родичів. Власне, саме фотографії вразили Ярину до глибини душі. Посеред лахміття і на долівці лежала купа розкиданих світлин. Це чи не єдина тітчина цінність. Не раз, перебираючи в руках ці фотографії, тітка Гапка розповідала Ярині про своє життя. Он вона сама, молода, вродлива, у вишитій сорочці з трьома разками доброго намиста. Ось із чоловіком Трохимом, родичами. Найбільше фотографій із Вітьком. Ось йому рочків три, а на цій - вже більшенький…

“Чому Вітько не забрав фотографії? Це ж пам’ять… - подумала Ярина. - Значить, не важливо. Не потрібно. Але як так?!”

Пригадалася Ярині материна розповідь про тітку Гапку. Колись шістнадцятирічна Гапка була повстанською зв’язковою. Десять років відсиділа за те в таборі десь у Казахстані. Подейкують, що через тортури і знущання, які судилося їй пережити, не могла жінка мати власних дітей. Пожили вони з Трохимом років зо п’ять, а через рік чоловік загинув - потрапив у Костополі під потяг. Сам необачно впав чи хтось штовхнув? І така версія була. Кажуть, знав багато. Так Гапка осиротіла. Нелегко їй жилося. Єдиний її дохід - шиття. Мала швейну машинку і шила людям на замовлення.

Квартирував якось у Гапки один чоловік. Агрономом його в колгосп прислали. А через кілька місяців селом чутки пішли, що Гапка вагітна ходить. Лише декілька найближчих Гапці людей знали, що вона не може мати дітей і вагітність, швидше за все, імітує, прив’язуючи до живота подушку. Для чого було імітувати? Та хтозна, чого праглося жіночій душі? Хотілося материнства. І щоб було, як у людей. Коли ж минув необхідний термін, поїхала Гапка до Рівного і невдовзі повернулася з дитиною. Знову ж таки хтось із сусідів запримітив, що хлопченяті тому не п’ять днів, а місяці зо два, і що Гапка грудьми його не годує. Близькі Гапці люди знали, що взяла вона Вітька на виховання у будинку дитини.

Вітько таким славним хлопчиком ріс. Не бешкетував, не гасав бозна-де, а все з матір’ю час проводив. Підріс - став по господарству допомагати. І треба ж такому бути, що покохав Вітько дівчину, яка доводилася племінницею близькій маминій подрузі. От і дізналася Алла про те, що Вітько не Гапчин. Не втерпіла, розповіла таємницю його життя. Чи відала, якого лиха цим накоїть? Три дні Вітько ходив похмурий і мовчазний, а як поїхав до матері, то вперше за усі роки розмовляв з нею підвищеним тоном, прискіпувався, яке вона мала право від нього приховувати?

Ой, добрі люди, і навіщо було розносити таємницю? Не всяка правда людям щастя приносить. Не всяка корисна й потрібна. Коли б не знав Вітько про те, що він не Гапчин син, чи припадали б пилом і сирістю у покинутій хаті оці фотографії? А з другого боку: не та матір, що народила, а та, що виховала… У цій хаті минуло дитинство. А ця жінка була за матір. Вона вклала у душу стільки гарного й доброго. То що змінилося?!