Віталій Миронюк: “Я - щаслива юдина”

Отож, знайомтеся - Віталій МИРОНЮК, начальник міського управління транспорту і зв’язку (на фото). Людина принципова, амбітна, працьовита і сувора, серце якої зігріває любляча родина і правильно обраний, як він вважає, професійний шлях.

- Життя дітей колгоспників не з легких, за постійними польовими роботами часу для навчання завжди залишається мало. Попри це, мені відомо, що Ви закінчили школу з похвальною грамотою. Як це вдалося?

- Я встигав усюди - вдома допомогти, на полі, пограти у футбол і приготувати уроки. Так нас вчили батьки - людина має бути всебічно розвинена.

Народився у мальовничому, прекрасному се-лі Заріцьк Рівненського району. За 400 метрів від нашого будинку підростав молодий ліс, в який ми, дітлахи, часто навідувалися. Окрім мене батьки, Лідія Гнатівна і Мілентій Андрійович, виховували старшого брата і молодшу сестру. В родині завжди панували взаєморозуміння і повага один до одного. Відсутність коштів стимулювала нас, дітей, всіляко допомагати батькам. Тому працювати я розпочав рано - пас корів, обробляв буряк, збирав картоплю, займався господарством. Попри це, знаходив час і побешкетувати, пограти з хлопцями у футбол. Навчання сільської дитини важке тим, що саме восени, з початком нав-чального року, розпочинаються польові роботи. Однак, незважаючи на складне життя, мати завжди опікувалася нашою освітою, пояснювала, що це потрібно в першу чергу нам.

- Що найбільше запам’яталося з дитячих років?

- Є спогад, який і досі лоскоче душу. Оскільки ліс біля хати був ще молодий, ягід там було - море. Ми збирали їх цілими відрами, возили до Рівного на ринок і продавали. Таким чином допомагали батькам зібрати нас до школи. Якось за тиждень ми з братом назбирали стільки ягід, що заробили 50 карбованців. На ці гроші купили мамі наручний годинник. Вона тоді довго плакала, адже нам було всього по 10-12 років…

Працювали, фактично, з п’ятого класу. Добре пам’ятаю жнива. Тоді ще комбайнів було мало, і врожай збирали кіньми. Пара коней йшла попереду, пара - позаду, і обов’язково їх супроводжував хлопчик. На вулиці спека, літо, сідел не було….

Потім працювали на токах, сушили зерно, розвантажували і завантажували бортові машини. Кожен день був присвячений роботі…

У 13-14 років я працював підсобним майстром і допомагав будувати сільську дорогу. Було дуже важко, але зараз, коли я їду тією трасою, серце переповнює почуття гордості.

- Як відмінника, Вас без екзаменів прийняли до Рівненського автодорожнього технікуму. Наскільки незвичною для вас стала міська обстановка?

- Це був 1968 рік. Рівненський автодорожній технікум вважався престижним навчальним закладом, особливо для нас, сільських хлопчаків. Я з повагою ставився до міських студентів і учнів, хоча вони мали більше можливостей навчатися. І нам, сільським хлопцям, потрібно було добре старатися, щоб стати на один щабель із ними. Наука давалася легко, тим більше, що вже не було буряків (посміхається - авт.). Із 26 відмінників, які навчалися в нашій групі, червоний диплом отримали лише троє.

- Чи не звабило Вас, молодого хлопця, міське життя?

- Ні, бо ж я був одним із тієї трійки… Вже після першого семестру, успішної здачі сесії, я почав отримувати підвищену стипендію - 23 карбованці. Найбільше подобалася автомобільна справа, було цікаво дізнаватися, як влаштований механізм із середини.

Пам’ятаю і години художньої самодіяльності. Я дуже любив хоровий спів, співав у хорі, який скла-дався лише з чоловіків. Завжди дивувався, як можна пісню або один куплет вчити два місяці. Але коли потім чотири голоси зливалися в один - це була просто фантастика… Навіть байдужа до співу людина зачаровувалася цими нотками. Ми перемагали у конкурсах, які проводили серед автотранспортних технікумів України. Побували із концертами у багатьох містах…

- І що, Ваша артистична кар’єра так і залишилася у стінах технікуму?

- Чому ж, я по життю - артист (сміється - авт.). Завжди з гордістю розповідаю про те, що наша родина напрочуд співоча. Мама все життя співала у церковному хорі, і на свята ми збиралися разом, щоб “затягнути” щось задушевне. Тому пісня супроводжує мене все життя, і навіть зараз у гарній компанії я не відмовлю собі в цьому задоволенні.

Я вдячний батькам за те, що вони розуміли, що саме буде важливо для їхніх дітей. Вони наче виштовхували нас у світ, де були більші можливості. Пам’ятаю, як навіть за важкої фінансової скрути мама давала декілька карбованців і казала: “Діти, хоча б два рази на місяць в кінотеатр потрібно сходити”. А ще моя мама була справедливою жінкою, чого навчала і нас. Нерідко зі школи до баби Ліди прибігали дітлахи, аби вона визначила, хто із них правий, а хто - помиляється.

Не залишив спів я і в армії, однак все ж таки більше уваги там приділялося спорту.

Пригадую, як я завдяки змаганням потрапив на весілля до брата. Відпустку мені ніхто не давав, тому я навіть втратив надію побувати на святі, аж тут командир полку каже: “Виграєш змагання - поїдеш”. Я виграв.

Зараз, коли я чую про “дідівщину” в армії, жахаюся. У нас такого не було. Звісно, жартували над новоприбулими, але до приниження ніколи не опускалися.

- Розкажіть, будь ласка, яким чином хлопчик із села потрапив на роботу в обласне управління транспорту?

- Зовсім випадково. Коли прийшов з армії, звернувся за допомогою до директора автодорожнього технікуму. Той зателефонував директору автовокзалу, а він - начальнику відділу кадрів обласного управління…

- За що Ви любили свою роботу?

- Я працюю або добре, або - ніяк. А коли поряд прекрасний колектив, який мене вчить, виховує, направляє, не любити свою роботу - неможливо. Саме там був початок мого професійного шляху. В управлінні я пропрацював 10 років без кількох місяців. Обіймав різні посади - інженера, старшого інженера, заступника начальника відділу перевезень, заступника начальника служби автомобільних перевезень обласного управління автотранспорту. Однак…

Молода дружина, двоє маленьких дітей, малосімейка… На той час транспортна галузь мало будувала і сподіватися на квартиру було марно. Коли отримав пропозицію із управління нафтопроводу “Дружба” стати керівником автогосподарства, відразу погодився. І вже через 7 місяців ми переїхали до нової квартири.

Через 10 років я змінив цю роботу і працював у комерційних структурах. Попри це, весь час тягнуло туди, звідки починалося професійне життя. Я завжди хотів повернутися у транспортну сферу, і доля, зрештою, мені посміхнулася - 27 квітня мене призначили начальником міського управління транспорту та зв’язку. Не знаю, чи погодився б на цю посаду, якби містом керував не Володимир Євгенович Хомко. Мені неабияк імпонує професійна позиція цієї людини - виважена, завжди чітка, без жодних вагань.

- Наскільки мені відомо, Ви суворий, але справедливий керівник. Що найперше вимагаєте від своїх працівників?

- Порядності. Кожен із нас може помилятися, бувають різні обставини, які можна зрозуміти і пробачити за помилку, однак коли людина вчиняє непорядно, довіру, принаймні для мене, повернути вдруге надто складно. Ціную у працівниках професійні якості, бажання вдосконалюватися.

У мене досить складний характер, але я щасливий, що поряд зі мною людина, яка 33 роки сповнює серце теплими і щирими почуттями - моя дружина Ольга Василівна. Вона жодного разу не намагалася мене переробити, навіть незважаючи на мою часту нестриманість. Прийняла мене таким, яким я був. Лише нещодавно, коли Ольга Василівна впала з велосипеда, я зрозумів, як багато вона робила для мене усі ці роки.

- Як Ви познайомилися?

- Ще коли я працював в обласному управлінні автотранспорту, ми з колегами часто обідали в кафе “Берізка”. Там працювала Оля. Познайомилися, зустрічалися, а через півтора року одружилися. Згодом народилися дві доньки - Наталія і Лілія. Тоді я, як і кожен чоловік, мріяв про сина, і згодом життя вирішило компенсувати мою мрію - я двічі дідусь, виховую Максима і Олега. Спілкування з ними - найкращі хвилини мого життя, байдуже, чим саме ми займаємося.

- У селі, де народилися, часто буваєте?

- На жаль, мама померла у 1995 році, і серце досі щемить від туги за нею. Але батько, незважаючи на свій поважний вік - 79 років, намагається триматися. Сам прибирає, порається по господарству і завжди чекає на своїх дітей. Тому щотижня ми намагаємося відвідувати Заріцьк. Крім того, як депутат районної ради, я дбаю про рідне село та його інфраструктуру. Йому ж 850 років виповнилося, а це навіть більше, ніж Москві! Збудував біля церкви каплицю, посприяв газифікації, зараз у місцевій школі мої шкільні товариші безкоштовно ла-годять покрівлю.

- У Вас, певно, не буває вільного часу?

- Я не розумію, що таке відпочинок. За весь час лише двічі був на морі, але й двох тижнів не витримував. Є можливість - відразу щось роблю. Тим більше, що маю свій будинок, за яким потрібно доглядати. Крім того, у селі Вересневе, де я мешкаю, разом із громадою збудували 32-метрову церкву, ремонтуємо сільський клуб, де у 6-ти гуртках займається понад сто дітей, допомагаємо футбольному клубу с.В.Омеляна “Фортуна”.

Люблю читати газети - усі. Пам’ятаю, раніше, ко-ли був зайнятий, батько дружини, Василь Степанович, назбирає мені декілька і чекає, щоб я прочитав і обговорив із ним матеріали, висловив свою думку.

Я вважаю себе щасливою людиною - адже мої переконання не йдуть у розріз із моєю роботою, у мене прекрасна родина, поряд - порядні товариші. Що ще потрібно людині? Хіба що здоров’я.

- ВіталіюМілентійовичу, 30 вересня Ви відсвяткували свій 55-й ювілей. Дозвольте від імені редакції привітати Вас з цієї нагоди і побажати сил та підтримки, щоб реалізувати заплановані проекти. Терпіння, здоров’я і лише гарного настрою!