Я молитимусь, аби усе це було насправді…

Вона ж бо вже давно не вірила, що воно, серце, ще зможе стрепенутися, подати ознаки життя іншого, аніж звичайне рівномірне вистукування, відбивання часу й ритму фізичного буття-існування.

Начебто нічого такого не сталося. Просто розмова. Здивування. Цікавість. Перший дотик на відстані думки, слова. Така проникливість! Глибина. І - захоплення! Непересічна постать. Незвична. Як давно вона ні з ким не спілкувалася на тому рівні, що підносить, одухотворяє, надихає життям, дарує крила! І тепер вона цілком занурена у це почуття. Думки пливуть єдиним суцільним потоком в одному-єдиному напрямку: “Хто ти, незнайомцю? Ще вчора про твоє існування я навіть не здогадувалася… А нині ти такий близький мені! Хоч іще незнаний для мене (terra inkognita!), але я хочу знати про тебе все. Усе в тобі мені цікаве. Я тебе відчуваю! Ти близький мені, як ніхто з-поміж усіх моїх друзів, родичів. І я знаю, певна, що і тебе вабить до мене. Про це сьогодні сказали твої очі, коли ми несподівано зустрілися в місті. Ти не встиг приготуватися до цієї зустрічі, не встиг сховати обличчя і очі за маску вдаваної заклопотаності. Не встигла і я. Тож наші очі випромінювали радість цієї дарованої Богом зустрічі. Адже її могло і не бути! Бо я не йшла твоєю вулицею. Хоча думала про тебе. Від того двадцятого дня липня я часто думаю про тебе. На прес-конференції піймала себе на грішній думці, що зовсім не слухаю народного депутата, слова якого мала б старанно фіксувати, адже за мною - матеріал в газету! А я вже пропустила добрячий абзац. І думки, і свідомість мимоволі утекли до тебе…”

Тетяна боїться помилитися. Після першого невдалого шлюбу минуло п’ятнадцять років. Закохувалась. Було. І не раз. Та що не чоловік, то як журавель у небі. То одружений, то вона не вписується в його ідеал. Тож страждання від нерозділеної любові, марне очікування відстанню в роки, сльози в самотню подушку, виття вовчицею, зневіра, злість, а відтак, з туги й самоти - нове намагання уздріти самоцвіт у дешевому камінцеві й нове неминуче розчарування - усе це в її житті вже було.

“Господи, якщо Ти хочеш іще раз обдарувати мене коханням, то дай, аби це трапилося з нами навзаєм! - подумки складала головну у своєму житті молитву. - Пошли друга, рівного мені, щоби літали ми з ним в одних високостях і обширах…”

Тетяна завжди намагалася бути сильною. Щоб досягти творчих висот. Зробити кар’єру. Забезпечити собі й дитині належний побут і затишок в домі. Без плеча і без опори. Сама. Вона бо не всесильна, та все ж, переконалася, що коли поставить перед собою ціль - може багато. Самотнє життя загартувало її. Та все ж не залізна. Бо жінка. Дім, робота, різні зустрічі, вечірки, друзі, вдома донька… Та все ж приходить мить, коли до крику, до розпачу відчуваєш, як не вистачає тобі чоловіка. Передовсім - друга. Спілкування на близькій відстані душ. Бо найвище щастя, це коли земля і небо - воєдино.

Усе ж, думаючи про нового знайомого Сергія, Тетяна боїться навіть дотику до того сокровенного, що там, глибоко, у найпотаємнішому закапелку душі вже народилося і визріває. “Боюся нашого взаємопритяжіння, - робить несподіване у самій собі відкриття. - Ми удвох нині цього боїмося! Несподіваний випадковий дотик руки до руки, як доторк до вогню. Пече! Ні. Не час. Страшно сполохати перші, такі ніжні паростки почуття...”

“Тільки на відстані слова, на відстані душі. Навчитися чути її мову, кожен порух, відчувати себе і тебе”, - приймає рішення щодо подальшої стратегії взаємних дій.

Та все ж у сьогоднішній вечір Тетяна з Сергієм стали ще ближчі. Уперше разом вечеряли. Нічого такого не сталося. Говорили ж бо про звичайнісінькі речі. І водночас сталося. Сталось! Розглядали його картини, намагаючись підібрати їм найбільш вдалі асоціативні назви і раптом навзаєм збагнули, як насправді вони вже близько одне до одного. Поруч. Витають в одному вимірі.

Її палив внутрішній вогонь. І його, певно, також. Її бентежило, що вже пізній вечір. Вона ще ніколи не була в нього так пізно! А назавтра вдосвіта йому їхати до Києва! Вона мусить іти. Він мусить її провести. Навіть коли б вона про це не попросила, він не відпустив би її у ніч саму.

Тетяна з Сергієм ішли найкоротшою дорогою. Обговорювали ідею спільного проекту, який могли б зробити разом. Біля хвіртки - різкий спуск. Сергій подав Тетяні руку. (Уперше!) Та коротка мить така хвилююча для неї!

Поспіхом попрощалися. Як давні друзі. Побажали одне одному удачі й розбіглися. Нічого такого. Чому ж тоді її обличчя, уся її істота випромінюють неймовірне піднесення?! Як давно вона не відчувала нічого подібного!

Жінка марно намагається заснути. Сон довго не приходить...

Нічого такого. А так багато вражень… “Ти такий славний! Ти мені дуже-дуже подобаєшся...” - подумки звертається до Сергія, й перед очима постає його обличчя, його приємна усмішка... М’яка хвиля ніжності обволікає, обвиває всю її у м’який невидимий саван...

“Як же солодко засинати з думкою, що ти є. Такий, як ти є. Будь!”

Тетяна прокидається рівно в ту мить, як у іншому кінці міста, у своєму помешканні, прокидається Сергій. Половина п’ятої ранку.

“Боже! Така рання година! Чому ж я вже не сплю?” Вона відчуває, як наливаються внутрішнім полум’ям вуха, щоки, палахкотить усе обличчя. “Значить, він також уже не спить. І, певно, теж думає про мене… - бентежить душу хвилюючий здогад. - Як же хочеться, щоб так і було! Я молитимусь, аби усе це було насправді. І навзаєм.”