“Мамо! Мамо, чому ти пішла?”

Йшли роки. Коли я стала розуміти, що мама мене покинула, то зненавиділа її всім серцем. Я ненавиділа її за те, що вона не бачила мої очі, коли я принесла першу п’ятірку; коли вперше відчула кохання і розчарувалася; коли стояла у випускній сукні; коли побачила своє прізвище у списках зарахованих на навчання до університету... Я ненавиділа, а батько продовжував любити, вірив, що вона повернеться. Та не дочекався. Пішов із життя, коли мені було 20 років. Я стала ще більше ненавидіти свою матір, бо звинувачувала саме її у смерті батька.

Не знаю чому, але я вирішила знайти її. Хотілося сказати про свою ненависть в очі, думала - стане легше...

Шукала два роки. Довелося підняти багато архівів, бо знала лише її ім’я. Батько ніколи не розповідав більше. А, може, я просто не хотіла слухати. А ще була фотографія. Це фото! Здавалося, що на ньому не вона, а я! Невже можлива така схожість!? Я ненавиділа її і за те, що я так схожа на неї, що ношу ім’я, яке вона дала мені - Любов. Невже вона думала, що якщо дасть мені таке ім’я, то почуття материнської любові будуть непотрібні!?

І ось я знайшла її... Стою перед зачиненими дверима. Що за ними: тепло і, нарешті, материнська любов, чи байдужість і ворожнеча? “Ні, не можу”, - повторювала собі. Та все ж знайшла сили. Постукала. Відчинилися двері...

Це був найстрашніший день у моєму житті... Чи, можливо, найкращий...

Її квартира була схожа на склад давно викинутих кимось речей. Переді мною стояла жінка, від якої тхнуло спиртним, у руці - цигарка. Я хотіла кинутися їй на шию і закричати: “Мамо! Мамо, чому ти пішла?”. Та я мовчала. Вона ж довго дивилася на мене, а потім сказала: “Любонько моя, доню”.

Я втікла. Злякалася... О, Боже мій, вона впізнала мене! Та це не дивно, я - це ж вона в її молоді роки.

Через кілька днів пролунав телефонний дзвінок. Лікар травматологічного відділення повідомив:

- Ваша матір, Світлана Олексіївна, у тяжкому стані.

- Чому ж Ви мені телефонуєте і говорите це?!

Лікар здивувався:

- Вона ж Ваша матір. Світлана Олексіївна да-ла Ваші координати.

Мої координати... Це значить, вона 22 роки знала, де мене знайти, і не шукала!

Розум говорив одне, а серце - зовсім інше. Я все-таки поїхала в ту лікарню...

Зараз Світлана Олексіївна живе зі мною. Я розплатилася з усіма її боргами, доглядала за нею, коли вона навіть сидіти не могла, доглядаю і зараз, коли вона в інвалідному візку. Я витягнула її з тієї безодні, в якій вона жила 22 роки. І, знаєте, я зовсім не шкодую про це. Можливо, це божевілля, та я пробачила їй усе. Бо вона ж - моя мама, і я... люблю її.