Головне - творити добро,

…Далекого вже сорок дев'ятого у невеликому полтавському селі Терешках у родину Семенових ввірвалося щастя - на світ народилася рідна кровинка - синочок Юрко. Григорій Антонович і Ольга Григорівна від радості плакали. Тяжкі часи пережили, ніби з пекла війни й голодомору в рай оселилися. Григорій, що не день, то жив боями: марилися йому вибухи й стрілянина, палаюча земля й крик людей, що падали снопами долілиць і обливали рідненьку невинною кров'ю. Тоді йому здавалося, що тому не буде кінця, а мрія про повернення додому й на гадку не спадала. Куди вже там думати про кохання. Але ж збулося. Чотири роки минуло, як вічність. Пригортаючи до грудей хлопчика, батько Бога молив, аби ніколи більше на землю не прийшла війна, щоб це страшенно болюче слово люди забули навіки.

А в селі вирувало нове життя. Хоч і сутужно було, та мирно. В людей з'явилися надії і ота незгасна віра в майбутнє, що додавала сил. Хлопчик виростав на втіху, на радість батькам і терешківцям.

- Льотчиком буде, вчителем… - подейкували селяни. А рідні дбали, аби здоровим був і доглянутим. «Що обере для себе - те йому й буде. Головне, щоб не волоцюгою став, не зло, а добро людям приносив». Ось така математика брала верх у родині Семенових. Батьки Юрія - робітничий клас. Усе їхнє життя, можна сказати, минуло на Полтавському паровозоремонтному заводі. Вони там електрозварниками працювали, і сина змалечку до роботи привчали, щоб знав ціну хліба насущного. Спершу сім'ї виділили кімнатку, а потім і квартиру дали - скільки-то радості було - не передати. У самій Полтаві.

А роки відлітали, немовби лелеки у вирій. Лариса - старша сестра Юрія - заміж вийшла, подарувала батькам онука. Та доля чомусь безжальною була до неї: трагічно обірвалося життя шкільної піонервожатої Лариси Семенової. Юрій Григорович із болем у серці, скупо і неохоче згадує той важкий життєвий період, коли йому довелося стати хлопчикові-сироті і матір'ю, і батьком. І він справлявся з тим, як міг і як умів. Можливо, то Бог наділив його рисами характеру, без яких людина не живе, а тліє, а з ними впевнено долає труднощі й перемагає. Небагато серед нас є сміливців, які, упавши з вершини хоча б раз, намагаються подолати її вдруге і втретє, і не зрікаються мрій, якими сповнені душа і розум.

Він понад усе прагнув стати лікарем. Що й казати: підкорити пороги харківського храму медичної науки хлопчині з Полтавщини, з робітничої сім'ї, яка заледве зводила кінці з кінцями, - майже нереально. Та Юра зумів це зробити. Двічі йому не пощастило у Харкові, та він таки став студентом Полтавського державного медичного інституту.

- Мені це подобалося. Я відчував велике задоволення, - каже Юрій Григорович, ніби повертається в далеке минуле. А мені здалося, що він і донині зберіг у своєму серці любов до медицини, до благородної місії знімати біль, дарувати людям радість, повертати їх до життя.

Сміючись, Юрій Семенов із приємністю згадує, як п'ять разів йому доводилося складати іспит із анатомії. І він таки збагнув секрети цієї науки, вивчив її, що називається «назубок» і став не тільки визнаним лікарем-стоматологом, а й спеціалістом широкого профілю, якого знають, цінують і поважають.

Ще у ті далекі роки, працюючи на Полтавщині, в лікарні №3 обласного центру, спільно з головним лікарем та лікарем-програмістом Юрій Семенов розробив і впровадив у дію електронну карту хворого. Це дозволило мати оперативний доступ до всіх даних пацієнта, а значить, точно визначати діагноз та призначати необхідний курс лікування. Згодом електронна карта стала надбанням багатьох інших медичних закладів.

Звичайно, визнавати нововведення як передовий досвід чи новітні технології в процесі лікування хворих, висувати їх ініціаторів на присвоєння нагород чи звань тоді було не в моді, тим більше - надавати значення провінціалам. Але це мало хвилювало Семенова як фахівця і як людину. В медицину він прийшов на задля слави чи вигоди, а за покликанням.

Тим часом на Рівненщині Юрія Семенова помітили, коли він, одразу після направлення інституту, почав працювати стоматологом у дільничній лікарні села Топчі Корецького району. Отож, коли повернувся з Полтави, де змушений був певний час доглядати за хворою матір'ю, йому запропонували в облздороввідділі створити в Рівному санаторій-профілакторій для вчителів. Ось тоді Юрій Григорович спізнав усі «секрети» і вибивання грошей, і будівництва. Одне слово, став і лікарем, і дипломатом, і господарником. Скільки вже літ минуло, а санаторій-профілакторій для вчителів, які підвищують свою кваліфікацію, і нині приймає педагогів із усієї області. Його приміщення на вулиці Чорновола радує око. І головний реконструктор Семенов не приховує радості, що там залишилася часточка його роботи, його невтомної праці.

Відчули рівняни й ентузіазм Ю.Г.Семенова, з яким він брався за створення медсанчастини при Рівненському облавтотехсервісі. Шкода лише, що лікувально-діагностична фірма «Віта» не отримала дбайливого продовжувача справи Семенова. Зате в поліклініці УСБУ, де він також працював, вдячні пацієнти відчували справжню турботу про себе з боку цієї людини, а колектив жалкував, коли Юрія Григоровича запросили на іншу посаду. Шість років і до сьогоднішнього дня він - головний лікар санаторію-профілакторію Рівненського державного гуманітарного університету. Ні, він ніколи не приходив на готове. На те чи інше місце його запрошували, знаючи, що справи, нарешті, підуть на краще.

Через десятки літ Юрій Семенов не зрадив своїй професії. Навіть тоді, коли в вісімдесятих один із секретарів Рівненського міськкому КПУ пригрозив: «Не вступиш у партію - роботи в місті не знайдеш». Але часи змінилися. Нема вже тих секретарів. А Юрій Григорович продовжує працювати, хоча згодом у партію вступив. Тільки в Партію зелених України - навіть очолює її міський осередок в обласному центрі. Хто в Рівному не знає стоматолога Семенова? Для одних - він вправний лікар, а для студентів Рівненського гуманітарного університету - і лікар, і вчитель, і господарник.

Люди, з якими мені довелося порозмовляти, відкрили цікаву деталь. Зазвичай, до стоматолога і дорослу людину не заманити. Що вже казати про дітей!.. Та вони, як на диво, йдуть до Юрія Григоровича без боязні. Вміє чоловік знайти контакт із дитячим серцем - його очі випромінюють спокій і батьківську турботу. А за високий рівень медичної допомоги батьки юних пацієнтів лише дякують і бажають Юрію Семенову ще багато-багато літ служити людям вірою і правдою.

У Семенова - дружний колектив лікарів і медсестер. Є тут чимало проблем, адже оздоровлюють переважно дітей - студентів університету. Їм, звісно, потрібна батьківська турбота, якою ще вчора вони були оточені у сім'ях і родинах. Потрібні умови, які за нинішніх часів не так легко створити. Та йому не звикати. Зумів же виховати двох дочок і в люди вивести, щоб, як і він, до добра тягнулися та своїх дітей навчали правічним земним мудростям. Ось Оленка - старша дочка - вчителює в Рівненському НВО №12, двох дівчаток виховує. Тетяна батьковим шляхом пішла, теж закінчила медичний інститут, працює в Кіровограді й виховує дочку. Дружина Юрія Григоровича - Лідія Іванівна за фахом - вчитель-філолог, а за покликанням - вихователь професійних міліцейських кадрів. Понад 20 років свого життя вона працювала в кадровому апараті обласного управління внутрішніх справ. Не просто служила, а душею і серцем вболівала за кожного новобранця: щоб вийшов із нього професіонал, але найперше - людина совісті і офіцерської честі. Ось така, в основному, родина Семенових - лікарів і вчителів.

Ми зустрілися з моїм героєм у перший день Різдва Христового, хоч так сталося, що доля зводить мене з цією людиною вже декілька років. Кожна зустріч - то приємна мить у житті. Сивина, що обілила голову, - його прожиті літа і досвід, а щира усмішка - його впевненість у собі, надія на краще, якою Юрій Григорович запалює інших людей до життя.

Головне, - каже мій співрозмовник, - творити добро на Землі. А я ловлю себе на думці: побільше б таких людей. Тоді збудеться й моя заповітна мрія: добро переможе зло, правда здолає кривду, милосердя погубить черствість. Вічний двобій, як і людське життя…