Чому в очах твоїх печаль?

Василь навчився заробляти гроші із самого малечку. В сім’ї, де було ще двоє менших сестричок, батько та мати, які зловживали горілкою, зайвої копійки ніколи не було. Батьки випивали. Спочатку це були невеликі застілля, на які знаходився різний привід: дні народження, релігійні та державні свята. Та згодом для того, щоб випити, потрібні були лише гроші. Доки поряд жили дід із бабою, онуки не так сильно відчували у чомусь потребу. Та згодом, коли захворів і помер дідусь, а бабі Олені самій вже потрібна була допомога, дітям стало важко. Одразу після школи Василь пішов працювати: на полі, на току, косив траву, носив добрива. Не раз правління колгоспу, беручи до уваги старанність та працьовитість хлопця, збільшувало йому зарплату преміями, подяками та різними подарунками. Відслуживши в армії, Василь повернувся у рідне село…

З кожним роком батьків хлопця все більше за-тягував “похмільний вир”, садиба занепадала, грошей не було… Чужі діти скоро ростуть. Виросли і стали дорослі й Онуєві, проте мало хто в селі хотів мати їхніх дівчат за невісток, а Василя за зятя. “Яблуко від яблуні далеко не котиться” - лунав у їхній бік наче вирок. Але хто дає право судити тих, хто ще не скоїв нічого лихого?

Василь і Надя жили на одній вулиці. Разом із ними зростало і їхнє кохання. Воно було ніжне та щире. Проте батьки дівчини робили усе, щоб “вберегти свою доньку від необачного кроку”. Надія боролася за своє кохання, накликаючи на себе батьківський гнів. Однак вони неприступною стіною стали на заваді їхніх стосунків і невдовзі таки добилися свого: молоді люди припинили зустрічатися. У ті дні в їхніх душах, серцях і думках коїлося щось страшне. Їхнє кохання плакало, обпікаючи душу нестерпним болем.

Невдовзі Надія вийшла заміж, два роки потому оженився Василь. Не один десяток разів, рік у рік, проходили вони повз один одного, і щоразу Надія відчувала, як серденько у ті хвилини прискорювало ритм… Так пройшов рік, другий, тридцятий…

Інколи Надія наважувалася підняти голову і зазирнути своїми карими очима в його весняно-блакитні, і було у цих секундах все: сум, ніжність, трепет, кохання і глухе запитання: чому?. Ось так доля безповоротним минулим карала їх сьогодення. Часто Надія запитувала себе, чи правильно вона зробила, що піддалася на вмовляння батьків. Вона розуміла, що змінити вже нічого неможливо. Що вона ніколи не покине свого Миколу, який є добрим батьком та турботливим чоловіком. Знала вона, що і Василь не покине свою сім’ю, в якій виховується четверо синів і сміхотлива красуня Зіна. А кохання? Можливо, з людського погляду, ці двоє непогано жили, але щось було у них, наче та недоспівана пісня, що раптово обривається на півслові. Їхнє кохання зляканим звірком просиділо все життя в їхніх душах. Старість, наче непроханий гість, підкралася до них: діти, онуки, турботи. Коли Надія почула, що Василь помер, вона довго і невтішно плакала, ховаючись від своїх рідних. Яку правду могла сказати шестидесятирічна жінка, якби її запитали, чому вона так побивається за чужим чоловіком? Невже вона ніколи більше не зустріне на дорозі високу, сутулу постать, і не побачить його бездонних блакитних очей, в яких вона все життя бачила своє кохання і наче зморене хворобою запитання - чому?..