Майстерність Потянка визнали у світі

- Золота медаль міжнародної федерації мистецтв (FIAP), яку я отримав у жанрі “експериментальне фото”, була справжнім приємним шоком. Цю новину з вуст колег я спочатку сприйняв як жарт. У мене, звісно, є певна колекція нагород різного ґатунку, але зайняти перше місце на одному з найпотужніших у світі вернісажів я ніяк не очікував. Це було так само неймовірно, якби Динамо Київ виграло Лігу чемпіонів. У цьому вернісажі навіть потрапляння твого фото до загальної експозиції - вже великий успіх.

Багато років тому перший прохід свого фото в конкурс “Австрійського суперкола” я сприймав як величезну радість і протягом цього часу намагався регулярно брати там участь. Звісно, такі країни як США, Англія, Германія мають дуже серйозні столітні традиції та сучасну фототехніку, але ми, слов’яни, як той птах говорун з мультфільму - “відрізняємося розумом та швидкістю мозкового процесора”, тому українські фотохудожники твердо входять у сімку провідних фотокраїн. Наше місто не надто велике, але в багатьох куточках світу знають про фотоклуб “Час”, і саме Рівне називають фотографічною столицею України.

Коли я отримав звістку про нагороду, в буквальному сенсі не міг спокійно ходити по місту, всі питали: що, як і коли. Так ось - номіноване фото називається “Дівчинка з равликами”, його я знімав дуже давно й ще на плівку. Над цією роботою я працював майже десять років, друкував, розмальовував та тонував вручну, робив на фотозбільшувачі викривлення зображення, хотів надати обличчю дівчини більш казкової форми - в стилі ельфів-тролів та мавок. Звісно, усі ці роки я надсилав свої експерименти на різні фотовернісажі, але значних успіхів фото не мало. Інші роботи займали нагороди, їх нахвалювали критики та колеги, але в цьому фото я бачив щось незвичайне. Напевно, саме тому багаторічна праця над фотокартиною принесла успіх.

Враження від самої поїздки незабутні: за п’ять днів я поспілкувався з багатьма фотоколегами в різних містах Польщі, провів пленер в мальовничих горах Чехії та Австрії. Церемонія нагородження в місті Лінц проходить у величезному сучасному палаці. Переможці та гості з різних країн світу сидять за сервірованими столами, смакуючи дороге вино, дивляться слайд-шоу кращих фото та пряму трансляцію нагородження на великих екранах. Заходи такого масштабу я бачив лише по телебаченню. Не обійшлося й без “приколів”.

Сама процедура нагородження трохи дивна - нагороди фотографи отримують ще до початку самої церемонії. Я з’явився в залі з запізненням та, за порадою Сергія Бусленка, який також отримав золоту медаль у номінації “панорама”, підійшов до столу, де гарні дівчата видавали нагороди. Вирішив пожартувати та запитав, по скільки продають медалі? Дівчата гумору не сприйняли і пояснили, що це оригінальні нагороди, а не сувеніри. На що я серйозним тоном відповів, що хочу купити саме оригінал. Коротше, в якийсь момент я пожалів австрійок, які надто серйозно все сприйняли. Але через хвилину не до сміху було вже мені. Я показав їм запрошення, де було вказане прізвище, та, звіривши ім’я зі списком нагороджених, дівчата сказали, що мене там немає.

Напевно, я був єдиним в історії нагородження переможцем, який виходив на сцену, не маючи медалі. Після закінчення церемонії я просто був змушений ближче познайомитися з керівником проекту Крісом Хінтеробермайєром. Повіривши на слово, він вручив мені нагороду. Побачивши бирку під медаллю, я зрозумів, що мої ім’я та прізвище в закордонному паспорті та запрошенні пишуться зовсім інакше, аніж в старих міжнародних списках. Тому пунктуальні австрійці і не дали мені нагороду одразу. Зате солодкою пігулкою, яка компенсувала змазаність моменту нагородження, стало моє випадкове інтерв’ю, яке я дав австрійському телебаченню.

В кінці вечора організатори влаштували шикарний фуршет з такою величезною кількістю страв, що покуштувати все було нереально. Але найвишуканішим для мене було спілкування з колегами з різних країн світу, із тими, хто в звичайному житті недосяжний, як, скажімо, американець Говард Шац, який отримав у цьому році гран-прі фестивалю. Випадково зустрівшись з ним, я представився та показав своє портфоліо. Говард запитав мене, чи люблю я Фелліні та, простягнувши візитівку, попросив надіслати йому кілька моїх фотопраць.

Вже за якийсь час містер Кріс запитав мене, чи це я той український Фелліні, і де мій альбомчик з фото? Ось так містер Говард швидко зробив мені рекламу, охрестивши приємним для мене прізвиськом Фелліні. Крім цього знайомства були й інші, які, можливо, посприяють поширенню творчих планів. Під час спілкування з іноземцями не завжди вистачало словникового запасу та доводилося відповідати на мигах. Але раптом в моїй голові виник каламбур у стилі відомої реклами мобільних телефонів. Ця фраза викликала посмішку у всіх, кому я її казав: “Austrian super circuit - Connecting people!”