А що порося каже? На добраніч, діти!

Чимало людей пам’ятають дитячу програму “На добраніч, діти”, яка колись йшла на одному із перших телеканалів. Її, разом із тьотею Валею, вели собачка Філя, ворона Каркуша і поросятко Хрюша. Вищезгаданий підслуханий на одному із дитячих майданчиків діалог, мабуть, стосувався тих героїв. Вірніше, того поросятка - яке нині стало мало не кабаном-вбивцею!

...Я сиджу в теплих капцях і з пледом на ногах у кріслі-гойдалці на лоджії. Попиваючи чай із лимоном, дивлюся надвір. На вулиці все спокійно, все, як завжди. Нове для мене - сніг, перший сніг завжди якийсь дивний, мало не чарівний. І сніжинки цього року летять якось незвично, не прямо, а навскоси, чи що? Чи це мені так тільки здається?! Відчиняю вікно, ловлю маленьку сніжинку - вона тане на гарячій долоні. Таки так - все, як завжди!

Сідаю назад у крісло, тепліше закутуюсь у плед. Незабаром Новий рік. Приємні клопоти - я завжди любила це свято. Потрібно докупити кілька нових іграшок, придумати подарунки близьким (у мене є вже деякі ідеї), відшукати рецепти якихось нових салатів, але от фільм “Іронія долі, або з легкою парою” доведеться лишити - не можу переступити через себе.

Перший сніг завжди тане швидко, але сьогодні білий покров залишається трохи довше. Що за знак? Можна було б прогулятися парком, покатати дітей на санках, пограти в сніжки з друзями. Але ні, вчасно згадую про рожеве поросятко. Воно каже мені: “Стоп! Поки що я тут головне!” Що ж, живу у суспільстві, маю підкорятися його правилам. Було б по-дурному кричати на усіх кутках: “Ні, це неправда, паніка штучна!” Мене б не зрозуміли, чи сказали б, що не у того лікаря лікуюся. Тим більше, що вчора хтось зі знайомих сказав, що багато людей в реанімаціях, і деякі з них таки помирають...

Зараз швидко темніє, тому вмикаю настільну лампу. Розгортаю першу-ліпшу книгу. На сторінці якийсь текст і зображення Статуї Свободи, що в Сполучених Штатах Америки. Жінка тримає у руці запалений факел. Факел надії та віри у світле майбутнє. Мабуть! Хтось казав, що США випереджає Україну за темпами розвитку десь років на 300. Я не заперечую! Прогрес є, але досі я, середньостатистична українка, стикалася тільки із Жуком Колорадським, що вже протягом кільканадцяти років щоліта вигрівається у бабусі на городі.

А днями ось мала змогу познайомитися із Грипом Каліфорнійським. Із терміном тільки, дякувати Богові! Але ця свиня мене вже дістала! Насамперед, закрили місто на карантин. Ні, це таки правильно. І, на мою думку, аби так щороку робили, можливо, менше б хворих на грип помирало в цілому. Закрили всі кінотеатри, театри, розважальні заклади - теж добре, хоча й сумно. Виші, школи та садочки. Деякі незручності для батьків, але чудова нагода для бабусь-дідусів та дядьків-тіток побачити своїх внуків та племінників. А для учнів та студентів - підігнати пройдений матеріал.

То що дістало? Усі ЗМІ кричать тільки про грип. Щогодини, щохвилини дають останні відомості про стан захворювання в країні. І одне, і те ж, одне й те ж. Держава піклується про нас, держава виділила кошти на профілактику. Скількісь мільйонів чи мільярдів (цікаво, хто на них зможе ще прикупити землі чи оновити рухомий склад?). Я втомилася бігати по аптеках (звичайна ж людина, теж була піддалася паніці) - там все одно нічого немає, а як буде, то по неймовірних цінах. Між іншим, гомеопатичні препарати особливого попиту не мали, а шкода...

До слова, цікаву тенденцію спостерігала, бігаючи по аптеках. У кількох підряд аптеках не було певного протизаплідного засобу. Аж смішно стало, я ж не просила масок чи оксолінової мазі, а мені казали - нема! То ось чим займалася молодь у вільний від навчання час! І це чудово. Днями подзвонила знайома і повідомила, що нещодавно народила донечку. Фантастично! І це при тому, що це у неї не перша дитина. Скрізь паніка, шок, люди божеволіють, хворіють уже навіть на нервовому підґрунті. А тут - крик немовляти!..

Надворі вже остаточно стемніло. За вікном колишуться віти дерев. Все, як у вірші: вулиця, ліхтар, аптека. Навіть не помітила гарячої пори, коли втомлені рівняни поверталися додому з роботи. Десь на іншому кінці міста живе моя мама. Це я до чого? Моя сестра народилася у 1986 році, якраз через місяць після того, коли вибухнула Чорнобильська АЕС. Згодна, що тоді було все засекречено, і про трагедію дізналися, а тому й почали діяти значно пізніше. Але ж що пережили наші батьки? Тільки вони знають. Та біда має і матиме наслідки ще довго. Всі в курсі... Нас у школі щороку ганяли у пов’язках туди й назад, і вікна ми заклеювали, і мокрі ганчірки під двері клали, аби вберегтися від ймовірної катастрофи. Добре, якби тепер так масово навчали, як правильно захистити себе від грипу!

Не знаю, що буде завтра. Надіюся і вірю в краще. Своїм близьким кажу, що завтра буде цікавіший та набагато насиченіший день. Ну, так, на вечерю у нас буде, окрім всього іншого, трохи більше часнику і цибулі, а до чаю я додам лимонів. Та я не бачу проблеми в сьогоднішній ситуації!

Шкодую тільки про те, що закрили таку цікаву дитячу передачу із звірятами, де рожевий Хрюша щовечора казав: “На добраніч, діти!”