Купив огорожу... сам у себе,

Микола ніколи не зв’язувався з ними, хоча не раз йому пропонували дорогі речі за дешеву ціну. Він виганяв їх з двору. “Я чужого не хочу!” – кричав він їм услід. Та все таки спокусився.

Якось темної ночі хтось постукав у вікно. Він, не вмикаючи світла, вийшов на вулицю. З темряви почувся незнайомий голос: “Дядьку, вам металева сітка для огорожі не треба? Дорого не візьмемо”.

Хотів знову прогнати нічних візиторів, та якийсь біс зупинив його. Згадав Микола, що тиждень тому він ставив біля хати огорожу і йому забракувало сітки.

- А скільки її у вас є? – тихо спитав.

– Та метрів з десять, - почув у відповідь.

Він миттєво прикинув, що йому десь стільки й потрібно і запитав майже пошепки:

- А що ви за неї хочете?

– Та давайте літру самогону і забирайте.

Хто ж відмовиться від такого? Пішов, виніс їм горілку, заховав сітку в хлів і задоволений пішов у хату. До ранку не міг заснути, все планував, як буде гордитися. Коли проснулась дружина, він поділився своєю радістю з нею. Та кинулась в плач:

- Ой, навіщо ти брав, це ж вони в когось зняли цю сітку. Хтось впізнає, сорому буде на все село. Викинь її, чорт із нею, з тією горілкою, що ти їм віддав, - не вгавала жінка.

Миколу вже й самого охопив жах. Вийшов на вулицю. Через деякий час зайшов у хату і заспокоїв дружину:

- Не хвилюйся, Ганно. То я в них купив свою сітку, це вони в нас її зняли. От бісові діти!

- Ну, й слава богу, аби не чужа, - вже спокійним голосом відповіла Ганна, в якої від почутого відлягло від серця. А Микола не міг заспокоїтись. Ще з ним так не жартували…

Він нікому про те й не розповідав, бо то дійсно було б сміху на все село. І більше ні в кого нічого не брав.