ПІДВИЩЕННЯ ДО ЗАРПЛАТИ

От і сьогодні був той день, через який можна було втратити голову. Бо ж цього місяця мало бути сто разів обіцяне суттєве підвищення до зарплати! Ото серце стукотіло від хвилювання, ото душа тріпотіла! Готувався до цього дня, як до сповіді. Не їв, не пив, і ледве дихав. Дружині про підвищення - ні слова. Бо ж знаю, що податковій до моєї Вальки ще далеко. А в голові все роїлися думки: скільки ж то отримаю тої добавки? Сто, двісті гривень, а, може, й півтисячі? Бо ж відчуваю, що добавлять не якусь там гривню-другу. Адже ціни на базарі скачуть одна поперед одною, як блохи на собаці. Он баба Варка вже п’ятий підряд місяць в тому самому одязі по дворі ходить, бо ж на пральний порошок пенсії не вистачає. А он на кума Івана кажуть, що пити покинув. Та де ж там покинув! Нема за що! Клята інфляція їсть і п’є за нього. А про себе то й мовчу. Мопедом тільки селом їду, а за селом тягну його, бо ж ціни на бензин такі, що аж датчики на ньому зашкалюють.

Як отримаю підвищення, то навіть не знаю, як відзначати буду цю пам’ятну дату. Але точно знаю - в календарі вона для мене назавжди залишиться червоною. Хотів, було, з радості послати телеграму у Верховну Раду, щоб цей день затвердили як національне свято і зробили вихідним. Бо ж це стосується не тільки мене, а й усіх громадян нашої держави. А свято запропонував би назвати Днем підвищення зарплати або Днем добавки.

Ось я уже й на місці, стою перед касою. Серце завмирає. Касир посміхається. Мабуть, холера знає, скільки сотень добавили, ото й радується за мене.

- На, підпишись, - сказав він твердо і тицьнув мені ручку. - Ось тут і тут, де добавка, - уточнив.

Очі мої втупились у ту добавку, як корова на Діда Мороза, і ледве не повипадали з орбіт. Нижня щелепа так і повисла над тою відомістю, де чорним жирним шрифтом, щоб, напевно, добре побачив, стояло до виплати трицифрове число, але через кому - 5,70…

По дорозі додому я все думав, що ж то придбати на ту добавку? В яку справу її пустити? Чи, може, в банк під проценти покласти? Але доки думав, то ноги самі завели мене у наш сільський “Затишок”. А там кум Іван запропонував мою добавку добавити до його, і купити пляшечку “Пшеничної”. Від його пропозиції я відмовитися не міг. Бо ж добре знаю, що підвищення зарплати слід обов’язково обмити, а, особливо, якщо це підвищення “суттєве”.