Ціна синівської любові

Перше, що вдалося пригадати, то це весілля зі своїм коханим Євгеном та народження єдиного синочка Грицька. Але недовго судилося жити і бути коханою. Через невдале термінове хірургічне втручання Євген пішов із життя, так і не пізнавши радощів родинного затишку і благополуччя. Довго побивалась за чоловіком Катерина, та слізьми його не вернеш. Довелося змиритись із болючим ударом долі. Синочок був ще досить крихітним, щоб усвідомлювати втрату рідного батька, тому страждала Катерина за себе і за Грицька.

Син виріс і пішов своєю дорогою. Він тепер мав сім’ю, а баба Катя залишилась жити до глибокої старості у власній хатині. Інколи навідувався син: то дровець нарубає, то води наносить, а то ще в чомусь допоможе. Так помаленьку і жила. Аж поки одного разу до неї не приїхав Грицько із якимось незнайомцем.

- Доброго дня, мамо, - привітався синок.

- Доброго дня, дитино, - відповіла стара.

- Це мій приятель Олександр. Знайомтесь, - продовжував далі Грицько. - Він приїхав оглянути ваш будиночок. Хоче купити…

Баба Катя, де стояла, там і присіла.

- Не хвилюйтеся, мамо. Я вже все продумав і вирішив. Будете жити у мене. Маринка про вас подбає, допоможе. Та й внукам біля вас веселіше буде. Вони й так цілими днями ходять слідом і запитують, коли баба приїде.

Що тут було робити?!

Невдовзі продали будинок. Неохоче покидала стара село, де народилася і прожила свій нещасливий вік. Довго прощалася з сусідами, а ті невпинно плакали, наче проводжали на смерть, обіцяли просити Бога, щоб їй добре там жилося. Баба Катя востаннє обійшла своє тепер уже колишнє помешкання, оглянула кожен його куточок, який навіював різні думки з минулого життя. Вийшла на город за хлів, і німа тиша змусила старече серце битися частіше, - адже ще зовсім недавно там мукала корівка, пищали поросятка, квоктали кури, а тепер… там була пустка. Повертаючись, взяла грудочку землі, на якій, коли помер чоловік, працювала і вдень, і вночі. Стисла її у руці так міцно, наче це був найцінніший скарб! На мозолисті руки закапали сльози.

У сина було добре, адже забула за піч і за худобу, тільки з внуками бавилась. Невдовзі Грицько купив новенький автомобіль. Стара знала, за чиї гроші. Хотіла щось сказати за нову покупку, але син не дав й слова мовити. Відтоді це питання було закрите раз і назавжди.

Та відколи в сім’ї з’явився автомобіль, про Катерину наче забули. Невістка і син не так, як раніше, ставилися до старої, та й внуки вередували. Їх наче підмінили. Рідня ніби не помічала матері. Уже не питали, чи їла вона щось, чи виспалась як слід. Далі - гірше. Мало того, що до столу забували покликати, то ще перестали розмовляти. Важко стало Катерині.

Якби знала, що така доля випаде, нізащо не кинула б свою домівку. Краще було б вмерти в своїй хатині з голоду і холоду, ніж жити в розкошах у сина.

За хатою плакала баба щодня. Та куди ж ти підеш, як там вже давно живуть чужі люди. Сину з невісткою вже не вгодиш: то не там сядеш, то не там ступиш. До всього мають діло. Не звикла Катерина жити так, де навіть кожен її подих контролювався з боку рідних.

Одного разу серце старої не витримало і вона мовила: “Знаєш, сину, я не думала, що такою гіркою буде моя старість, що рідному сину потрібні були гроші, а не матір. Тому я йду від тебе”. Син мовчав, опустивши додолу очі, так нічого й не відповів. А коли зібрала свої речі і рушила до виходу, мовив: “Як находитесь, мамо, по світі, то повертайтесь назад”. Катерині стало боляче…

Ось уже кілька днів в баби Катерини не просихають очі від сліз. Все плаче і плаче, уже й забула про їжу, про холод, який дошкуляє, як лиха болячка. Нехай так. Але тепер вона біля рідної домівки. Нічого, що її продали. Стара уже другий день підряд живе на горищі свинячого хліва. Добре, що господар нічого про це не знає, а то вижене її, як неофіційно це зробив син, де тоді їй буде дітися? Хіба що земля під нею розсунеться і вона кинеться туди. Але ж такого не буде, а жити далі треба.

Однак вийшло зовсім не так, як думала Катерина. Наступного ранку замість молодиці поніс їсти свиням сам господар. Коли висипав замішане у корито, підняв догори голову і сказав: “Злізайте, бабо Катерино, нам поговорити треба”. Старенька не знала, що й робити, бо не чекала такого. Слова господаря збентежили її, вона не знала, чи можна навіть дихати. Що тепер робити, адже її викрили? Та згодом поступово змогла оговтатись й вирішила спуститись. Думала, - що буде, те й буде. На все воля Божа. Але почула зовсім інші слова. “Бабо Катю, - звернувся тихим голосом чоловік, з яким колись знайомив її Грицько, - ми з жінкою вже знаємо про вашу долю, бо ж помітили вас ще з першого дня і встигли розпитати про все. Хочемо запропонувати жити з нами, якщо для вас не знайшлося місця в хаті сина, а в хліві зі свиньми люди не живуть. Тим більше, це ж ваша хата, ви її збудували і доглядали протягом багатьох десятків років. Ходіть в будинок, обігрієтесь і поїсте чогось. Там жінка борщ якраз приготувала”. Таким розвитком подій баба Катя була приголомшена. І як тут не заплакати знову? Але не з горя, з чогось іншого…

Переступаючи поріг будинку, баба Катя ледве трималася на ногах. Тут пахло її життям. Вона розуміла, що через свого сина у власному будинку стала безпритульною. Серце старої матері плакало, а губи молили Бога про пощаду Грицька.