Як “дорогий Ілліч” виручив студентів

Позаяк життя вчорашніх селюків було не з медом, щотижня хтось їздив додому на “Сидора”. А “прикривала” їхні відлучки староста, метка русява Ромка, в якої був власний інтерес у хлоп’ячій келії: вельми припав до душі сер-йозний Святик.

На третьому курсі, напередодні зимового Миколи, випало їхати по харчі Лапчуку. В суботу добрався до села, неділю перебув із ненькою, а понеділок витратив на зворотній шлях до Львова. Сердобольна матуся, пам’ятаючи про свято, поклала синові у торбу півлітра “народного спотикача”. З нетерпінням чекали друзі “заготувача”-посла. Скинулися ще на пляшку вина, а на вечерю запросили мешканців сусідньої кімнати. Навіть пісень упівголос співали, хтось затягнув і патріотичних про дідів, які йшли на муки, стрільця, котрий упав при долині. Вечірка завершилася щирим братанням атеїстів-східняків і віруючих-західняків.

А через три дні взяли на цугундер Святомира та Юліка, який розповідав про національно-визвольні змагання. У деканаті двоє невідомих у шкірянках застосували до третьокурсників перехресний допит:

- Компетентним органам стало відомо про вечірку. Не хотілося б завдавати прикрощів непоганим хлопцям, та надійшов сигнал, який потрібно перевірити. Цікавлять мотиви, чому співалися бандерівські твори, хто із викладачів на це надоумив, і на яких факультетах ще полюбляють подібні пісні. Подумайте, а завтра зустрінемося знову. Сподіваємося, що ви нас розумієте правильно.

Ще б не розуміти. Співакам щонайменше “світило” виключення з вузу.

Як спекатися біди, яка нависла дамокловим мечем над юнаками, підказав батько Ромки. Досвідчений робітник порадив казати кадебістам, ніби вони відзначали день народження вірного ленінця, дорогого Леоніда Ілліча Брежнєва, що співпадає зі святом Миколи-Чудотворця, 19 грудня. І не відступати від такого пояснення.

У “залізних дзержинців” очі полізли на лоб від такого повороту справи. Завтрашнім медикам “пришити” націоналізм вони вже не могли: святкування ювілею тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС товариша Брежнєва вважалося проявом вищої форми шанування партійного вождя.

Кілька разів хлопців викликали на “дружню розмову”, та вони твердо трималися лінії, яку підказав пан Анатолій. Зрештою “справа” зійшла на ніц.

Після завершення інституту пан Лапчук із вірною дружиною Романою переїхав на Полісся…

Всевишньому, мабуть, було потрібно, щоб саме батько коханої підказав рятівний вихід зі складної ситуації.

P.S. Цю, ледь не трагічну, історію, яка сталася півстоліття тому, розповів автору хірург районної лікарні Святомир Лапчук. Чесний, вправний спеціаліст, начитана та ерудована людина.