На узбіччі цивілізації

Якщо рейсовий автобус на Мильчу доставить вас до зупинки край лісу, на якій метровими літерами виведено “Кліщиха”, то не вельми радійте. Це якийсь мудрагель так назвав одну із вулиць села Малі Сади. Для того, щоб потрапити у Кліщиху, доведеться добрих п’ять кілометрів лісом пройти.

А до райцентру звідси рукою подати

Непомітно промайнули майже півтори години перебування наодинці з зимовою величчю природи. Добре накатаною санями дорогою нарешті дістався села, у якому лише одна вулиця. Краєзнавці пояснюють походження назви села його розміщенням: мовляв, хати туляться до лісу, як кліщ до тіла присмоктується. Пригадалися рядки із довідки. Населений пункт розташований за п’ять кілометрів від райцентру. На карті Волині з’явився 147 років тому завдяки чеським переселенцям. Нині належить до Іваннівської сільради. Тут 14 будинків, де мешкають 20 чоловік, з яких 9 пенсіонерів і 3 діток. Село поволі вимирає…

- Вас сам Бог прислав, - такі слова почув від першої стрічної. А нею виявилася колишня викладачка аграрного коледжу, 68-річна Ніна Красовська. Саме прадід пані Ніни заснував село у позаминулому столітті: переселенець Якуб Оремба переманив сюди з-під Клеваня земляків Коваржів, з якими породичався. До оселі його сина Станіслава щедрий лелека прилітав аж 13 разів.

Село двічі називали неперспективним

Нелегка година випала Кліщисі, та вона вижила наперекір усім випробуванням. Ще станом на 1 січня 1998 року тут у 26 дворах мешкали 75 хліборобів. Зараз селяни невесело жартують, вкладаючи зовсім інший зміст у відому приповідку: “Чого у нас тільки немає!”. Найприкріше, що працездатним тут ніде рук прикласти. Колись віддалену бригаду колгоспу “Правда” називали “маленьким Китаєм”, бо лише буряківнича ланка нараховувала 34 жінки. А були ще й звіроферма, десятки пар коней, ферма молодняку. Після реформування АПК не стало нічого. Відсутні медпункт, школа, магазин, поштове відділення, культурний і побутовий заклади. Не працюють радіоточки, немає телефону, не ходить автобус. То чи втримаються у Кліщиці повні сил молоді земляки? Вони шукають кращої долі за її межами. Скажімо, робочу силу села становлять четверо чоловіків, які трудяться у Дубному.

Хліб возять підводою з райцентру

Одна справа, коли немає поштового відділення, зовсім інша - коли зв’язку взагалі немає. Приїхав, скажімо, до Емі-лії Ляльчук син Василь із обласного центру. Прихопило серце в чоловіка, помер на руках старенької матері, бо не могли викликати швидку допомогу. Пожежа в обійсті Віталія Корди спалахнула вночі. Гасили її сусіди, та не дали ради вогню, згорів хлів. Чимало шкоди завдав “червоний півень” і господарству Анатолія Лівинського. Бо знову не було як додзвонитися до пожежників Дубна.

Отож викручується кожен, як може. Одним пенсіонерам найнеобхідніше час від часу доставляють діти та онуки з навколишніх сіл, районного центру. Інші приходять до Ніни Улянівни, просять привезти підводою саньми з Дубна хліб, цукор, сіль, сірники, мило, крупи, пральний порошок. Бабуся ретельно записує замовлення і підключає до “експедиції” чоловіка. Адже у Кліщисі лише у Красовських є конячка. До речі, на все село тільки три корови.

Коли я натякнув, що є місцева рада, в розмову включився Юрій Красовський: “Не раз зверталися у районну раду. Там вислухають, пообіцяють, що приїде у село пан Юрій, розбереться і допоможе. Не перший рік чекаємо таємничого пана Юрія, та він чомусь не відгукується на волання селян…”

Власними силами мешканці села навіть водонапірну башту встановили. Змонтувати її допоміг медпрацівник Євген Шендера, один із дачників. Селяни купили мотор, сплачують за використану електроенергію. Дві запасні криниці викопали. А рідна сільрада навіть краном не підсобила.

Звикли у Кліщисі обходитися власними силами. Добрих п’ять років не бачили сільського голову пана Теслюка. Мабуть, образився, коли голосували проти нього. Із багатьма розмовляв - цікаво, що ніхто не згадав, як звуть сільського керівника. Зате всі гарно відгукувалися про його попередницю - Клавдію Демидюк. Двічі на тиждень власним легковиком головиха привозила в село найнеобхідніші товари. При ній сюди проклали асфальтну дорогу; щороку пенсіонерам видавали паливо; раз на місяць проводили прийом виборців.

Останнє весілля тут відгуляли 14 років тому

Приїжджі не можуть втриматися від захоплення: “Живете, як у раю: свіже повітря, прекрасна місцина, дари лісу. Якби кожному було так!”. Та не хлібом єдиним живе людина. Розмова знову перейшла на сільські проблеми. Прикро, та мало бажаючих допомогти невеликому населеному пункту. Боляче, що “вихоплюють” із нього стареньких родичі, здають у інтернат. Хіба це діло, коли листоноша в Кліщисі з’являється раз на місяць, приносячи пенсії? Востаннє весілля відгуляли 14 років тому, а хрестини - 12. Он Михайло та Світлана Ляльчуки вибралися із села, бо донька мала йти у перший клас, а до школи - п’ять кілометрів. У церкву до Дубна ходять лише двоє молодих парафіян.

Відмовляються віднести Кліщиху до Малосадівської сільради чи до сусідньої Кривухи. Таки вельми не з руки при потребі долати 15 кілометрів за якоюсь довідкою до Івання. Родючі землі поросли чортополохом, вікна й двері на багатьох оселях забиті дошками…

Росте образа на місцеву владу за байдужість. Село при такій “увазі”, опинившись на узбіччі цивілізації, справді стало неперспективним. Бо сподіватися, що хтось із “нових українців” відкриє в Кліщисі будинок побуту чи магазин - дарма.

Наприкінці ще один факт для роздумів. У Дубенському районі є 14 сіл, де проживає менше ста громадян (у восьми й півсотні не набереться). Невже їх чекає доля Кліщихи, до якої від райцентру рукою подати?