Обійшлися без “Ключового моменту”

Коли рядовий Василь Савчук проходив службу у місті Горькому на Волзі, то запримітив сором’язливого солдатика, який чимось нагадував його молодшого брата Сашка. Познайомилися і з’ясували, що обидва з Рівненщини. Відтоді почали частіше спілкуватися, згадували рідне Полісся, розповідали про пережите.

Ще більше прикипіли одним до одного під час служби на Сахаліні. Уважно слухав Іван, як доля позбиткувалася над родиною Савчуків. Батьки вісьмох синів і дочок змалку привчали до праці, виховували любов до рідного краю. Які радощі в такій сім’ї? Хіба що ненька наріже скибками свіжоспеченого хліба, викине на стіл казанок картоплі в мундирах та поставить миску квашених огірків. Сядуть довкруж столу дітки та батьки і зазвучить у родинному колі пісня.

Згодом старших синів забрали на фронт (пізніше в сім’ю прийшло три похоронки), а батьків чекала гірка дорога виселенців: у вагонах-“телятниках” їх запроторили у республіку Комі. Одному Богу відомо, як виживала осиротіла дітвора. Мати повернулася через п’ять років - втекла із заслання. Каторжанку негайно викликали до органів. Від тюрми врятували похоронки і повістка на службу в армію, отримана Василем. Батько ж родини “відбухав” у таборі дванадцять років. Потім ще рік пожив із сім’єю вчорашній каторжанин…

Після армії шляхи рядових Савчука і Полюховича розійшлися. Намагалися відшукати один одного, та вир буденщини, житейські негаразди і клопоти відсунули зустріч, яка відбулася аж через 55 років. І лише завдяки щасливому випадку.

У районній лікарні сусідом по палаті в пана Савчука виявився хворий, який добре знав Івана Полюховича. Дізнавшись про це, дубенчанин того ж дня послав листа в село Соломер, і з нетерпінням чекав відповіді.

Зустріч на Поліссі відбулася тепла і щира. Пан Іван усе життя пропрацював сільським листоношею, залишившись удівцем із трьома дітками на руках, переніс трагічну смерть улюбленого сина.

Потім була ще одна зустріч - у древньому граді над Іквою. Як з’ясувалося, Василь вже більше піввіку йде нога в ногу з вірною дружиною, з якою під вінець благословив його немічний батько. Виховали двох дочок, діждалися п’ятьох онуків і двох правнуків.

Не хилилися побратими долі, не зачерствіли їхні душі. Добро, що “прописалося” в серцях земляків, вистачить і для близьких, і для знайомих.