ЗНАЙШЛА СИНА ПІД ЧАС ОПЕРАЦІЇ

Їй було важко після складної операції на серці. Ольга, перенісши таке хірургічне втручання, змогла залишитися на цьому світі, та по ній не видно було, що саме цього вона найбільше хотіла. Дивно, що після операції людина не раділа життю. Для інших на її місці це здавалося б абсурдом, але не для Ольги.

Нікому не було до неї діла, та це для жінки було на краще, бо ж ніхто не турбував її своїми питаннями, не докоряв їй, не виправляв її життєвих помилок. Лише промінчики сонця лагідно торкалися її обличчя, і Ользі було так приємно від цього, що вона забула про все на світі. Та недовго довелося жінці радіти сонячному промінню. Двері в палаті заскрипіли - і перед нею постала високоросла медсестра. Во-на якось більше з удаваною усмішкою привіталася до Ольги, а потім повідомила, що зараз прийде лікар, аби її оглянути. Коли почула слово “лікар”, її наче затіпало. Обличчя Ольги скривилося, а очі опустилися донизу. Якби могла, то пташкою випурхнула б у вікно. Так їй зараз було соромно за свою велику помилку, яку зробила, коли мало що усвідомлювала у своєму житті.

Невдовзі до пацієнтки прийшов і сам лікар Олег Іванович. В руках у нього був розкішний букет троянд. Поставивши його у вазу на тумбочці, він тихо привітався: “Доброго дня, мамо”. Ольга, спускаючись глибше під покривало, ледве змогла відповісти водночас і лікарю, і сину. “Як ви почуваєтеся, як ваше здоров’я?”, - продовжував він. Вона мовчала. Лише серце стукотіло так, наче хотіло вирватися із грудей. “Мамо, не переживайте, уже все позаду, - ласкавий голос лікаря порушував спокій у палаті. - Що було, те уже пройшло. Адже ж ви моя мати, правда?” Ольга після цього питання зайшлася плачем. На душі було так важко і соромно, що не знала, куди подіти очі. Затулив-шись долонями, лежала і важко стогнала більше від душевного болю, ніж від післяопераційного. На мить заплющила очі, і перед нею постав той страшний день, який змінив усе її життя.

Ольга добре пам’ятає той день, коли народився синок. Та не став він для неї радісним. Мало того, що дитина народилася кволою і позашлюбною, лікарі повідомили, що первісток не протягне і тижня. Цілими днями слізьми омивала тоді малого хлопчика. Уже не хотіла ні їсти, ні спати. Не знала, чи ніч надворі, чи день. Хлопець, якого любила всією душею, коли дізнався про вагітність Ольги, кинув її і невдовзі одружився з іншою. Вона залишилася наодинці зі своєю бідою. Навіть батьки, замість того, щоб підтримати свою доньку, ледве не вигнали її з дому. Та цим Ольга мало переймалася, найбільше її турбувало життя хлопчика. Хай би і хлопець кидав її, хоч разів десять, хай би і батьки все життя докоряли б дитиною, але тільки б синочок був таким, як треба.

Молода мати бачила, як життя дитини гасне на очах. Такий важкий депресивний стан став основною причиною її вчинку. Узявши одного дня малого, вона відвезла його у місто і залишила під дверима дитячого будинку разом з деякими речами. А сама подалася шукати кращої долі. Чи знайшла Ольга кращу долю, чи ні, - хто його знає. Але те, що через деякий час жінка вийшла заміж і народила дітей, говорить про те, що життя для неї хоч трохи налагодилося. Так і жила вона в селі, де, крім важкої праці і домашніх клопотів, більше нічого не знала. Аж поки не загострилася давня хвороба серця. Діти з чоловіком заледве вмовили її піти на операцію. Навіть знайшли найкращого в місті лікаря, який погодився прооперувати.

Коли лікар запросив на консультацію до себе в кабінет, серце билося неспокійно. У ході розмови вона побачила на шиї молитовку, яку надягла своєму немовляті, коли залишала його на поталу долі. Руки в неї затрусились і потягнулися до молитовки. У голові шуміло, як у неспокійному морі, а кров у жилах стала гарячою, як магма. Незграбно тримаючи в руках до болю знайому річ, ледве вимовила: “Си-ноч-ку… Мій син”. І впала непритомною.

А коли прийшла до тями, то Олегу Івановичу було уже все відомо. Від самого народження і по сьогоднішній день щиру правду розповів чоловік Ольги. Розповів, як довго жінка мучилась, як картала себе за той вчинок. У скількох снах приходив до неї її син! Скільки сліз вона виплакала по своїй дитині. Не один місяць вона потратила на пошуки свого синочка, але все було марно. А коли знову народилися діти, потроху змирилася з тим страшним вчинком. І намагалася бути хорошою матір’ю, аби Господь хоч трохи змилувався за те, що так вчинила з власною дитиною.

Невдовзі в коридорі почулися кроки людей. З привітанням і радістю до неї кинулися діти і внуки. У дверях з двома маленькими хлопчиками стояла жінка. Пояснювати Ользі, хто то такий, не було сенсу. В обличчях хлопчиків вона відразу впізнала свого маленького Олега, а в жінці - невістку. Несміливим кроком вони разом підійшли до пацієнтки і обняли її. Вперше Ольга відчула себе щасливою людиною. Адже за багато років нарешті зібралася вся її родина, хоч і за таких обставин. Коли почула від хлопчиків, не знаючи навіть як їх звати, слово “баба”, розплакалася, як мала дитина. З однієї сторони ліжка сидів її чоловік з усіма дітьми і внуками, а з іншої - її Олег з невісткою та хлопчиками. Ольга сиділа між ними і, дивлячись то на одних, то на других, тихо плакала. На біле лікарняне простирадло закапали сльози радості і каяття.