Голодомор в Україні 1932-1933 років

Після повалення в листопаді 1920 року УНР більшовицький режим розпочав на її території активні дії щодо недопущення відновлення незалежної української держави шляхом проведення жорстокої репресивної політики, спрямованої на встановлення комуністичного ладу і придушення будь-яких партій і рухів, які відстоювали ідею української самостійності.

З цією метою керівники комуністичної більшовицької пар-тії - Сталін (Джугашвілі) Йосип Віссаріонович - генсек ЦК ВКП(б); Молотов (Скрябін) В’ячеслав Михайлович - член ЦК ВКП(б); Каганович Лазар Мойсейович - секретар ЦК ВКП(б); Постишев Павло Петрович - секретар ЦК ВКП(б), другий секретар ЦК КП(б)У, перший секретар Харківського обкому КП(б)У; Косіор Станіслав Вікентійович - член ЦК ВКП(б), генеральний секретар ЦК КП(б)У; Чубар Влас Якович - член ЦК ВКП(б), член Політбюро ЦК КП(б)У, Голова Ради Народних Комісарів УСРР; Хатаєвич Мендель Маркович - член ЦК ВКП(б), другий секретар ЦК КП(б)У розпочали насильницьку колективізацію сільського господарства і депортацію українських селянських родин, незаконну конфіскацію їхнього майна, репресії та фізичне знищення українців.

Вказані дії призвели до руйнації традиційних форм сільськогосподарського виробництва і позбавили українських селян необхідних для нормальної життєдіяльності запасів зерна, що спричинило голод серед українського населення у 1928-1929 роках. Після цього на території УРСР розпочалися масові антирадянські повстання, найбільш відоме з них Павлоградське, яке нарівні з іншими було придушено з особливою жорстокістю військами та спецзагонами.

Слідчими встановлено, що саме Сталін Й.Ві., Молотов В.В., Каганович Л.М., Постишев П.П., Косіор С.В., Чубар В.Я. і Хатаєвич М.М. штучно створили життєві умови для фізичного знищення українських селян, використавши такі репресивні механізми та способи:

- встановлення для України плану хлібозаготівель, що не міг бути виконаний;

- занесення за рішеннями Центрального комітету Комуністичної партії більшовиків України, обкомів та райкомів партії цілих районів, населених пунктів, колгоспів, сільських рад на так звані “чорні дошки”, що означало блокування їх спецзагонами та військами, недопущення виїзду населення за межі цих територій, вилучення всіх продуктів харчування, заборону торгівлі;

- ізоляція території України спеціальними озброєними загонами, військовими частинами та міліцією з метою недопущення виїзду голодуючих за межі республіки;

- заборона листування;

- запровадження “натуральних штрафів”, тобто, вилучення картоплі, м’яса та інших продуктів харчування;

- проведення постійних обшуків з вилученням зерна, насіннєвих запасів, майна, одягу, всіх продуктів харчування та готової їжі;

- посилення репресій, включаючи розстріли осіб, які вчиняли спротив діям влади тощо;

- прийняття рішень щодо депортації селянських родин з України.

Вказані дії періоду 1932-1933 років охоплювали усі регіони й населені пункти України.

У цей період до українського селянства представниками більшовицької влади масово застосовувалось насилля: побиття, вилучення реманенту, посуду тощо.

Протягом 1932-1933 років на так звані “чорні дошки” на теренах України було занесено 735 районів, сіл, хуторів, колгоспів, радгоспів, артілей.

Згідно з висновком судової науково-демографічної експертизи Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України внаслідок вчиненого геноциду в Україні загинуло 3 млн. 941 тис. осіб, а з урахуванням 6 млн. 122 тис. потенційно ненароджених дітей Україна втратила 10 млн. 63 тис. осіб.

Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції від 11 грудня 1946 року оголосила, що геноцид є злочином, який порушує норми міжнародного права, суперечить духу та цілям ООН і цивілізований світ засуджує його.

Конвенцією ООН “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього” 1948 року геноцид юридично було визнано злочином проти людства та встановлено кримінальну відповідальність за його вчинення.

Європейською конвенцію “Про захист прав людини і основоположних свобод” 1950 року передбачено, що принцип заборони зворотної дії кримінального закону не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, що на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.

Конвенцією ООН “Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства” 1968 року також передбачено, що геноцид є караним злочином, навіть якщо ці дії не є порушеннями внутрішнього законодавства країни, де їх було вчинено.

Таким чином, згідно із міжнародним правом строки давності до основних міжнародних злочинів (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) не застосовуються. Україною ратифіковано вищевказані Конвенції, тобто, вони є частиною національного законодавства.

Кримінальну відповідальність за злочин проти безпеки людства було передбачено статтею 442 (геноцид) Кримінального кодексу України у 2001 році.

Верховна Рада України 28 листопада 2006 року ухвалила Закон України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні” та визнала Голодомор - відповідно до Конвенції ООН 1948 року “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього” - цілеспрямованим актом масового знищення людей. У статті 1 Закону Голодомор визнано геноцидом Українського народу.

Згідно з нормами міжнародного права та чинного законодавства України геноцид - це умисно вчинене діяння з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому.

(Початок. Продовження у наступному номері)