За два роки до кінця СВІТУ

Нещодавно випала нагода подивитися фантастичний фільм “2012”. Я взагалі полюбляю такі фільми. Особливо “Армагедон”. Його, як усі радянські фільми, можна дивитися безліч разів. Але, як кажуть, - на любителя.

2012 - магічна цифра для нинішнього покоління, адже усі знають, що саме цим роком закінчується славнозвісний календар Майя. Футбольні фанати, ясна річ, цьому не вірять. А як же тоді ЄВРО, до якого усі так готуються, будуються, реставруються? Та футбол теж - на любителя.

Як же бути усім іншим, простим мирянам? Не фаталістам, не фанатам, не особливо ревним віруючим. Ну, от, як ми з вами? Що робити? Як діяти? Чи просто поки що не думати про це, адже в запасі є ще цілих два роки?

Абориген

втомився писати

Нещодавно довелося розмовляти з одним із науковців Рівненщини. На моє запитання про кінець світу він не здивувався, і, було схоже, що цим питанням я не застала його зненацька. Що він сказав? А все дуже просто. У календар Майя на сьогоднішній день вірити не доводиться. От хоча б тому, що він вже давно втратив своїх безпосередніх власників. Так що можна сміливо заявити: немає племені - нема календаря. Але якщо все-таки є?

Тоді можна поміркувати іншим чином. Жив собі представник Майя, і було йому доручено скласти календар. Склав на 200, 300, 500 років. Потім він помер, а календар далі складали уже його нащадки. А потім плем’я зникло, а останній їх представник (ну, він же не знав, що він останній, будемо думати так) у календарі дійшов до 2012 року. Чи то він полінувався далі його складати, чи то просто його вбили - невідомо. От ми нині і маємо мучитися просто через ймовірність того, що може статися.

Те саме стосується й інших календарів. Пасхальний, до прикладу, складений до 3000 року, але це зовсім не означає, що 3001 року буде кінець світу. Просто поки що немає необхідності його складати далі!

То, все-таки, що ж буде після смерті?

Під кінцем світу слід розуміти, ясна річ, кінець життя. О, це набагато цікавіша тема. Вже не перший рік релігієзнавці та науковці обговорюють це цікаве питання. І усі вони поділилися на три табори.

Представники першого, мабуть, чи не найчисленнішого табору - наприклад, православні християни - у загробне життя вірять. Вони свято слідують усім чеснотам, ведуть праведне життя, і вважають, що після смерті вони обов’язково потраплять якщо не у рай, то, принаймні, на небо. Вже ж краще, ніж під землею перебувати цілу вічність!

Їхні опоненти - деякі представники протестантських релігійних течій - у загробне життя категорично не вірять! І вважають, що коли людина помирає, то вона просто... помирає. Для них людина, як електрична лампочка. Горіла собі, горіла, і раз - її вимкнули. А що? Гарне твердження! Загробного життя, а значить - ані раю, ані пекла немає! Просто таки фантастична перспектива. Чудове виправдання для життя на землі. Кажу, що хочу, роблю, що хочу - і нічого мені за те не буде потім, після смерті!

Третя категорія людей - атеїсти. Так, так. Навіть незважаючи на те, що Радянського Союзу, партії, комсомольців-піонерів вже 18 років немає, люди, які не вірять в існування Всевишнього, лишилися. І це не означає, що вони матеріалісти. Ні! Дехто з них навіть слова такого не знає. Йдеться головним чином про сучасну молодь. Переважна більшість вірить у себе, у свої сили. А стимулу, якогось внутрішнього стержня вони не потребують. Не усі, звісно, але такі є. Єдине, що тішить, що така тенденція з кожним роком зменшується.

Якщо я завтра помру?

Мабуть, кожен у своєму житті ставив собі це питання. Хоча про смерть не заведено говорити вголос - обговорювати це питання на перервах між лекціями чи під чай з колегами якось дивно. Та десь глибоко в душі кожен задавався питанням - а якщо я завтра все-таки помру? Що тоді буде? Що станеться? Зі мною? Із близькими?

Знаю чимало людей, які просто-таки з нетерпінням чекають на цей день. Це зазвичай люди вже поважного віку, старенькі дідусі та бабусі, яким несила жити, несила терпіти цей новий уклад життя, до якого вони так і не змогли адаптуватися. Ці люди, скривджені долею, бояться страшного гріха - самовбивства, - а тому покірно чекають свого останнього дня. Таких людей дуже шкода, адже усі вони, безумовно, нещасливі.

Проте тішить, що більшість все-таки помирати не хоче. Будь то людина похилого чи зрілого віку, молодь; що вже казати про дітей. Людина повинна прожити стільки, скільки їй відведено, і ні секундою менше. Добре, якщо відведено років 95, або й більше. Дуже добре! Усім бажаю.

А якщо - ні? Чимало людей смерті не боїться. Просто їм шкода, дуже шкода, що наступний по їхній смерті день вже буде без них. І вони не побачать свою родину, своїх близьких, не побачать такої прекрасної природи, не зможуть займатися буденними справами...

Кожна хвилина нашого з вами життя цінна. Ніхто не знає, що буде потім, що буде за гранню. Тож варто прожити відведені нам дні достойно!

Якщо я завтра помру, то перше, що я зроблю сьогодні - заведу дітей до мами. А ви?..